територій. Але чи буде він терпіти до нескінченності – питання, яке мусить бодай трохи турбувати наших правителів. Народ наш довірливий і терплячий, але колись таки розплющить він очі, погляне, що з ним витворяють, прокинеться, сповнений сил, і тоді… що він зробить тоді? 90 відсотків підтримують сучасний режим, вірять в нього, не зважаючи ні на що, але режим даремно вважає їх своєю надійною опорою.
Дисиденти радянського часу поділялися, грубо кажучи, на дві категорії: на тих, хто не любив режим змолоду, і на інших, котрі вийшли з полум’яних комсомольців і комуністів. Перші, борючись із владою, не надто обурювалися її діями, бо заздалегідь знали, що вона така, яка є. Другі, спершу безоглядно вірячи владі та її вождям, люто накидалися на тих, кого влада оголошувала ворогами народу, на тих, хто сумнівався в перевагах радянського ладу і геніальності вождів, але коли вони раптом прозрівали, контраст між тим, у що вони вірили, і правдою, яка відкрилася перед ними, був таким великим, що вони відчували себе підло обманутими і, вражені цим обманом, кидались на боротьбу із владою так само люто і безкомпромісно, як раніше її підтримували. Невже Перша особа нашої держави не розуміє, що ці 90 відсотків стануть його найлютішими ворогами, коли зрозуміють, як підло він використовував їх довіру? Невже не задумується над цим? Чи якісь важливіші справи його відволікають?
– Саме так, що важливіші, – відгукнулася Зінуля, і я зрозумів, що вона все-таки якимсь чином читає мої думки.
– Та які ж у нього можуть бути важливіші справи? – сказав я їй. – Адже Перша особа держави. Ну, так, я розумію, у нього було важке дитинство, він мріяв бути шпигуном. Він ніколи не готувався до тієї ролі, яка випала йому найвипадковішим чином. Але раз випала, невже йому не спадає на думку, яку відповідальність взяв він на себе? І невже, раз уже так вийшло йому увійти ні з того, ні з сього в історію, невже не хочеться йому зоставити в історії свій слід?
– Дуже навіть хочеться, – відповіла мені Зінуля.
– То чому ж він для цього нічого не робить?
– Він робить. Він навіть дуже робить, – заперечила Зінуля. – І він залишить слід. Він залишить такий слід, якого нікому ще не вдавалося залишити. Ось побачите, він скоро прославиться. Він скоро так прославиться, що ви навіть уявити собі не можете, як він прославиться.
Вона вже не вперше говорила зі мною натяками, мені надокучило їх розшифровувати, але думаючи про Перодера, я згадав свою розмову з Акушею.
Скільки коштує один мільярд
Моїх друзів одного зі мною покоління практично нікого не зосталося. З тих, що зосталися, Акуша на вісім років молодший за мене, в нашому віці різниця не така вже й велика, але вона полягає в тому, що я пам’ятаю велику війну з першого дня до останнього, а Акуша всю її пережив немовлям. Але в цілому ми люди однієї епохи, якою обидва і сформовані, давно сформовані, в усякому випадку, обидва вже старі люди.
Акуша
