вона здригається, дивиться на мене, і я бачу, що вона мене боїться. Боїться, що щось зробила не так і зараз буде фізично покарана. Іноді, втім, боїться не даремно. Якось, увійшовши до себе в кабінет, я застав її за тим, що вона, ставши на стілець, мокрою ганчіркою для підлоги намагалась протерти картину Полєнова «Зарослий став», що висіла над моїм столом, не оригінал, звичайно, але дуже хороша копія.
– Що ти робиш?! – закричав я.
Вона повільно сповзла на підлогу, бліда, дивилась на мене приречено і губи її трусились. Через роки, уже більше до мене звикнувши, вона зізналась, що думала, що я буду її бити.
Шура живе у нас вже понад шість років. Ми їй виділили кімнатку на другому поверсі з окремим туалетом та душем. Там вона поставила собі шафку з настольною лампою. На шафку поставила маленьку іконку, на стіну почепила літографію, на котрій було зображено замок та став з лебедями. Ми віддали їй старий телевізор, котрий вона дивиться у вільний час. Її улюбленими передачами раніше були «Модний вирок» та «Нумо, поберемось», але з недавнього часу почала цікавитись політичними ток-шоу, котрі переглядає, але свого ставлення до них ніби ніяк не виявляє. Загалом, вона тиха, неговірка, чепурна. Особистого життя у неї, здається, ніякого немає. Ходить гуляти з Федором. З якогось часу почала відвідувати церкву. Її батько був, як виявилось, членом КПРС і навіть секретарем радгоспного парткому, але нишком прийняв на себе хрест та похрестив дітей, що не перешкоджало йому, як і раніше, багато пиячити та мордувати рідних.
Я з Шурою борюся, тому що вона завжди намагається навести у мене свій порядок, перекладає мої речі, під час моєї відсутності складає мої папери так, що потім я не можу розібратись, де що, і відучити її від цього немає ніякої можливості.
Попередня наша хатня робітниця Антоніна постійно втручалась у наші з дружиною розмови. Про що б ми не говорили, про життя, політику, економіку, літературу, про все вона мала свою думку, котра, втім, завжди збігалася з моєю. Ця ж ніколи не втручається, лише слухає, як ми обговорюємо яку-небудь книгу, фільм, театральну постановку, телевізійну програму, перетираємо на зубах знайомих, картаємо владу чи лаємось самі. Слухає, іноді посміхається якійсь своїй думці, але розмову не заводить. Я взагалі думав, що вона ні про що власної думки не має, але якось зазирнув до її хижки, побачив у неї на шафці поруч з іконкою, на котрій була зображена Божа Матір з немовлям, такого самого розміру фотопортрет Перодера. Звичайно, я не втримався і поцікавився, звідки він і навіщо.
– А що, не можна? – запитала вона.
– Та будь ласка, але навіщо він тобі?
– Але ж він хороший.
– А чим він хороший?
– За Росію побивається.
Іншого разу я побачив у неї на шафці книгу відомого нашого «патріота» Гарольда Євсєєва «Витоки російського жидо-масонства». Коли я запитав, хто дав їй цю погань, вона відповіла: Семигуділов.
А я ж то сумнівався, що вона вміє читати.
Мені
