i згасла вранiшня зiрка Сiрiус, з молочного туману виринули чорнобокi човни.
Один з розбiйникiв звiвся на повен зрiст i закричав, що вiн вимагає плату за їхню охорону. Зовсiм мала плата – по сотнi динарiв з купця, по десять дадуть подорожнi, по дирхему з кожної голови команди!
Його слова гримiли над склистою водою протоки i над рисовими полями, та зразу ж потопали в густiй запорi височенних стеблин очерету.
I тут, як на бiду, чи на щастя, бо капiтан сафiни не встиг ще придумати, як вiдповiсти, iз своєї каюти протиснув черево Джафар i заревiв, як верблюд пiд час тiчки:
– Ти, ганьба своєї мами! Затичка в курячiм гузнi, пожиратель свиней i тухлої риби! Не потребуємо твоєї охорони! Мої знаменитi сiдницi, сiдницi Джафара Покiйника, запорука моїм словам! Подивися на них – їх споглядання й буде тобi платою за турботи!
I Джафар повернув свiй могутнiй зад до рiчкових розбiйникiв.
Напасники заклякли на своїх човнах вiд подиву та обурення.
А тюрки вже попадали за борти лодiй iз самострiлами та луками.
Малий Алi, щоб усе добре розгледiти, наче наполоханий кiт, видерся на щоглу. Тiльки вiн обхопив вершечок щогли, як заверещали розбiйники, заревли тюрки-стражники. В повiтрi засвистiли короткi арбалетнi стрiли, глинянi кулi з арбалетiв i пронизливо заспiвали довгi очеретянi стрiли рiчкових людей.
Згори хлопчиковi було добре видно, що всi купцi, кухар, – капiтан i матроси впали на самiсiньке дно сафiни, сховалися за паками бавовни та єгипетського льону.
Купець Джафар теж гепнувся за паками i плазом-плазом рачкував до своєї повстяної каюти. Голова його притискалася до дошки, а от сiдницi пiднiмались горою над палубою. Кiлька разiв стрiли чиркнули по його неймовiрному заду.
Стрiли дзижчали i навколо Алi. Проте вiн не встиг перелякатись i думав. Лиш про те, щоб втриматися на щоглi i краще роздивитись розбiйникiв.
Вiн не трусився вiд страху – був упевнений, що розбiйники грабують i позбавляють життя лише багатiїв. Про випадковi стрiли чомусь не подумав. Але рiчковi розбiйники нiкого, крiм нього, не бачили. З усiх подорожнiх лише вiн був на виднотi – сидiв на вершечку щогли, мов пташка, припнута до жердини. Це розлютило напасникiв. Стрiли одна за одною впивалися в щоглу бiля його нiг, свистiли над головою, лоскотали пiр'їнами по руках i по ногах, порвали сорочку, порiзали вiстрями холошi штанiв.
Зрештою стрiли прошили б хлопця, та трапилася халепа – товстун Джафар рвонувся до своєї каюти, зачепив паку з бавовною, перекинув корчагу з олiєю, i все те гепнулося на розпечену жаровню!
Мить – i густий чорний дим заклубочився вгору, закрив вiд стрiльцiв хлопчика. Жовтий вогонь масними язиками обхопив паку з бавовною.
– Пожежа,! – заволав капiтан i, не зважаючи на стрiли, вискочив iз схованки i скинув у воду палаючу бавовну. За ним, ледь не плазуючи, прибiг кухар i, голосно лаючись, обпiкаючи собi руки i лице, пiдхопив напiврозбиту корчагу з олiєю. i перекинув за борт. Хтось iз матросiв теж отямився, зiрвав повсть iз Джафарової каюти i кинув її на палаючу олiю.
Рiчковi грабiжники, побачивши
