і вирішив, що здобич померла і її можна тягти в нору. У тварини зіграв природній інстинкт мисливця. Добре, що леви тут не голодні, тому наш бізнесмен отримав легкі рани.
Охоронці перенесли нерухоме тіло у джип і машини повільно поїхали до кемпінгу…
– Болить, – знесилено простогнав Макс, повертаючись до тями. Поруч він побачив Степана, який обробляв йому рану. Дмитро тримав його за руки. – Я…я зіпсував відпочинок.
– Мовчи, герой – сказав Степан. – Бережи сили.
– Як ви мене врятували? – сухими губами, ледь чутно мовив Макс.
– Потім дізнаєшся, – відповів друг, прикладаючи до рани ліки.
Макс знесилено глянув на них і більше нічого не питаючи, поринув у полон сну.
Розділ 6. Остання мандрівка
– Зіпсував таки відпочинок наш герой, – незадоволено сказав Дмитро. – Тепер сидимо в цьому лазареті і очікуємо на одужання його величності.
– Вже нічого не зміниш, – мовив Степан, протираючи скельця окуляр, – мандрівка у тропічний ліс все одно відкладається.
Лікар та хімік стояли у просторій кімнаті біля хворого друга і розмовляли. Ранкове сонце за своєю звичкою вперто намагалося прослизнути крізь жалюзі до приміщення, щоб заполонити собою все довкола. У ліжку спав Макс. Його обличчя було спокійним і по-дитячому безтурботним. Іноді повіки легенько рухалися і за мить завмирали.
– Добре, що хоч живий залишився, – змінив гнів на милість Дмитро.
– У сорочці народився, – додав Степан. – Лев його добряче потягав, стільки крові було, жахливо згадати. Головне, що тварюка нічого не зламала, а лише м'язи на руці та гомілці прокусила. Я підлікував нашого хворого і ми спокійно можемо повертатись додому.
– Рано списувати мене, – несподівано пролунав голос Макса.
Співрозмовники одночасно повернулись. Макс підвівся на ліжку і уважно подивився на них.
– Я змінюю плани тільки після смерті, – мовив він і облизавши сухі губи, провів великою міцною з павутинкою прожилок рукою по волоссі. Відкинувши ковдру, повільно встав і підійшовши до вікна, потяг за мотузку. Жалюзі відкрились і впустили до кімнати пекуче африканське сонце.
– Екскурсія не відміняється, – хриплим голосом мовив Макс і закашлявся. Зойкнувши, він схопився за перебінтовану руку і мимоволі застогнав.
– Тобі потрібен спокій, – звернувся до нього Степан.
– Нічого зі мною не станеться за день. Я прийняв рішення. Через годину вирушаємо.
Макс одягнувся і вийшов з кімнати.
Степан і Дмитро стояли біля вікна і спостерігали за тим, як їх неспокійний товариш віддавав накази охоронцям. Одразу всі заметушились, готуючись до від'їзду.
– Підемо і ми, – мовив Степан, перевіряючи аптечку.
– Їхати в машині – це не на гору лізти, – сказав Дмитро і перекинувши через плече фотоапарат, першим рушив
