давно. Відверто кажучи, відомостей про нього отримали мало.
– А нам їхати туди безпечно? – насторожився Степан.
У відповідь гід нахилив голову і зменшивши швидкість, поїхав повільніше.
– Минулого року я врятував сина вождя племені Леко, з того часу вільно можу заходити на їх територію.
Під колесами шаруділо листя і тріщали гілки. Тепер вказівниками слугували по-особливому повернуті дерева, відтінки світла та барвисті рослини. Патріс навчився слухати і розуміти дику природу, набуваючи роками безцінні знання.
– Цікавий факт, – прокричав гід, звертаючись до друзів. – Деякі види дерев існують тут ще з часів динозаврів.
– Ого, – вигукнув Дмитро, озираючись довкола. – А чи не причаївся десь тут динозавр? В таких хащах можна чекати чого завгодно.
– Це вже занадто, – озвався Степан. – Ти краще уважно дивись навкруги, щоб пітон у джипа не вскочив, а не мели дурниці.
– Зупиняємось, – вигукнув Патріс. – Далі треба йти пішки.
Скавучання моторів луною рознеслося по лісу. Машини зупинились і всі вийшли. Взявши зброю і закинувши за плечі рюкзаки з самим необхідним, мандрівники один за одним вирушили вперед. Чим далі тим менше сонця доходило донизу, а зарості ставали густішими. Йти було все важче, але друзі вперто долали перешкоди, не помічаючи часу.
Змучені довгою дорогою, вони нарешті опинилися біля незвичайного поселення. Плем'я Леко мешкало в мальовничому куточку, створеному власними руками. Посеред тропічного лісу лекійці вирубали дерева, щоб з їх стволів та гілок побудувати житло і розчистити місце для свого поселення. Невеличкі хижи розміщувалися близенько одна від одної. Де-не-де можна було побачити, як засмаглі жінки готували їжу біля вогню та доглядали дітей. Чоловіки майстрували знаряддя праці і мисливські обладунки. Високі дерева навкруги утворювали живу стіну, яка надійно захищала від чужих очей.
Патріс вів друзів до головного куреня, що ховався між чотирьох могутніх дерев в кінці поселення, в якому і мешкав вождь племені леко. Поки друзі йшли запорошеними вуличками, звістка про їх прибуття швидко долетіла до вождя і він сам вийшов їм назустріч. Худорлявий чоловік з довгим чорним волоссям на круглому пташиному посіченому зморшками обличчі з вінком із квітів на голові та шкурою вбитого лева на плечах зробив кілька кроків і зупинився. В одній руці він тримав дерев'яну палицю, прикрашену візерунками, а в другій залізну чашу. Не зводячи погляду з гостей, він кілька разів вдарив палицею по землі і вигукнув якісь слова.
Від несподіванки друзі зупинились, обережно переглядаючись.
– Що це було? – тихенько мовив Дмитро.
– Ми йому сподобалися чи ні? – поцікавився Степан, провівши руою по гострій борідці.
– Патрісе, що він сказав? – запитав Макс.
– Вождь нас вітає, – відповів Патріс. – Нам треба підійти і прийняти з його рук гілки дерева, яке вважається
