без милого квартирі, з невгамованими бажаннями кохати та бути коханою.
Галина примусила себе повернутися до звіту. Майже не дивлячись, знаходила потрібні кісточки на рахівниці – клац, клац… Але якась її частина вже знаходилася в іншому місці та іншому вимірі.
Скільки ж їх було, тих відряджень?… Напевне, Василь дійсно вважався незамінним фахівцем, бо за три роки, прожитих разом, вона перебувала більше без нього, ніж поряд.
А починалося все в залитому сонцем Ташкенті, що зібрав до себе тисячі біженців з території захопленої ворогом. На далекому заході валувала війна. До міста долітали лише повідомлення «Совінформбюро» та трикутники солдатських листів і похоронки. Василь, маючи як фахівець «броню», тобто право не бути призваним на фронт, працював, як він кожного разу наголошував, на «трудовому фронті». Чоловік «курсував» Узбекистаном поміж кількома оборонними заводами, налагоджуючи обладнання.
Вони навіть познайомилися під час його відрядження. Все сталося немов грім із ясного неба. Того пам’ятного дня не лише Галина мало не зомліла від його осяйного погляду та видної статури. Ольга й Фатима з їхньої бухгалтерії теж не могли відвести очей від високого ставного чоловіка, якому робочий комбінезон пасував, немов костюм пошитий добрим шевцем. Хто зна? Може це тому, що жінок у тих краях, на той час було набагато більше ніж чоловіків і в їхніх очах майже кожен виглядав красенем. Може… Але Василь, крім гарної зовнішності, міг без зусиль розмовляти на будь-яку тему. Про таких кажуть – язик підвішений там де треба. Присутніх у бухгалтерії він причарував розповіддю про новомодні двобортні жакети з високими, підбитими ватою плечима. Галина згадала, як, з милою усмішкою підійшов до її столу, обережно підхопив попідруку і вивів на середину кімнати. Як їй, зазвичай суворій із залицяльниками, були приємні його доторкання, коли, демонструючи свою розповідь підмощував під плечики жакета жмут паперу. Тоді ж він, між іншим, і запросив її на побачення. Чому саме на неї звернув увагу Василь? Напевне, доля…
Галина згадала розчаровані фізіономії дівчат і засміялася…
– Спіткнувся на тобі залицяльник, – по-своєму зрозуміла її сміх Марійка.
– Спіткнувся, спіткнувся, але я не про те – я згадала…
– Може, про свого Василя, який забувся про жінку й дитину?
Галина спохмурніла.
– Ти добре знаєш, що він у відрядженні.
Вона вийняла з шухляди невелике фото і, з ніжністю вдивляючись у нього, додала:
– А ми його чекаємо. Так, синку? І ніхто нам більше не потрібен!
– Вже майже півроку його немає. Що ж це за відрядження таке?
– Я вже звикла… І взагалі… Давай-но працювати, звіт не чекатиме!
У кімнаті знову якийсь час лунало клацання рахівниць. Але робота вже не могла переважити настирливого рою думок.
Від'їзди, приїзди… У його відсутність вона народила Алінку. А коли повернувся
