Сина родиш у Корсуні – Шевченківському. Та витри слізки й не нервуй, а то кволим народиться.
Вона тоді дуже зраділа, може нарешті на батьківщині закінчаться оті кляті відрядження.
– То йдемо сьогодні на танці!? – обличчя Марійки набрало загадкового виразу. Микола – бойовий товариш мого Юрка, не може тебе забути після того, як побачив. Каже: «Оце жіночка! Хоч зараз оженився б». А я йому – вона ж заміжня, а він – «Відіб'ю»!.. Ну! Йдемо?
– Марійко! Я ж сімейна людина?… Та й синочок останнім часом чомусь з лиця спав. Треба фельдшерці показати. – Очі її зволожіли, та стримала себе. – Якщо з Петриком щось станеться, а Василя знову поряд не буде… Я цього не переживу!..
– Не хочеться нічого такого казати, але твій Василь…
– Не хочеться, то краще не кажи, – не дала їй договорити, знаючи ставлення Марійки до її чоловіка. Підвелася з-за столу, – Таки з'їжджу…
Почала складати теки акуратною гіркою. Поглянула на годинника.
– Перша година. За обід і вправлюся, бо сьогодні доведеться ще попрацювати. І тобі теж – звіт не чекатиме… Ну, ну – не дуйся. Нікуди твій Юрко не дінеться. Якщо любить – зрозуміє.
Різким помахом, зсунула кісточки на рахівниці – немов поставила крапку в розмові й вийшла з кімнати.
Корсунь по війні відбудовувався. Все менше залишалося слідів недавніх боїв. По приїзді вони поселилися на окраїні, де мешкала далека Василева родичка, ще міцна й проворна бабця Мотря. Бабця мала грядки біля дому і з десяток курей. Тож Галина, наскільки дозволяла вагітність, взялася допомагати їй по господарству. Жили тихо-мирно. Інколи бабця Мотря, вихиливши чарчину, любила поспівати. Тоді Галина із задоволенням підспівувала старій. Одне їй тільки було не довподоби, що Вася знову почав їздити у відрядження… Бо в Корсуні, мовляв, немає для нього роботи.
Непомітно підійшов час пологів, і Галина народила гарненького хлопчика.
За півроку по тому, після майже двомісячної відсутності племінника, бабця сказала:
– Все, йди вже на роботу. Бо важко, видко, Василеві заробляти гроші. Йди! А малого я бавитиму. Не зобиджу, бо дітей люблю.
Галина влаштувалася на базу бухгалтером. Бабця була задоволена. І гроші з’явилися, та й продуктів могла виписати. Незабаром рік Петрику справлятимуть, а Вася з Черкас усього кілька разів приїздив. Казав: роботи, не початий край – відбудова. Розповідав, що його бригада на перших почесних місцях. Хвалився новими грамотами. Одну, зі Сталіним, навіть у рамочку заправив і почепив на стіні: «Дивись і гордись чоловіком!» А гроші – вся країна бідує, бо розруха. Ледве самому вистачає на сяке-таке існування. Хіба що, трохи може відірвати, для сина… Та все приказував, щоб дивилася за дитиною, аби не повторилося, як з дочкою. Галина стрималася тоді, хоч крутилися на язиці різкі слова про його відрядження і про плітки, що доходять до неї: начебто хтось бачив його в Черкасах з іншими
