Еллі. – А чому?
Джад зиркнув на Луїса, який спинився перепочити. Чоловік ніс на спині Ґейджа, а це було нелегко навіть у затінку старих сосен.
– Ти знаєш, де ти? – запитав старий у Луїса.
Луїс пропонував варіанти: Ладлоу, північ Ладлоу, за своїм будинком, між трасою № 15 і Мідл Драйв. Однак Джад відхилив усі відповіді, тож Луїс лише розгублено похитав головою.
Джад вказав на обшир за спиною:
– Там багато чого мо’на знайти. Ця стежина веде в глибину лісів миль на п’ятдесят, а то й більше. Вважається, що це ліс Північного Ладлоу, однак він тягнеться аж до Оррінгтона, а потім і до Рокфорда. Він межує з державними угіддями, тими, що індіанці хочуть назад. Я казав, пам’ятаєш? То дивно, мо’, буде звучати, та ваш затишний будиночок біля дороги, з телефоном, електрикою і кабельним телебаченням, стоїть на межі цивілізації. – Він знову глянув на дівчинку. – Я це все кажу, Еллі, щоб ти не забігала глибоко в ліс. Як згубиш стежку, не вернеш назад.
– Не буду, містере Крендал, – Еллі здавалася враженою, навіть зачарованою, але аж ніяк не наляканою. Однак Рейчел дивилася на Джада стривожено, і сам Луїс трохи захвилювався. Мабуть, то був інстинктивний страх перед лісом, притаманний мешканцям міст. Востаннє Луїс тримав компас у руках років із двадцять тому, ще коли був бойскаутом. А спогади про те, як знайти шлях за Полярною зорею чи з якого боку має рости на деревах мох, були такими ж туманними, як і техніка в’язання морських вузлів.
Джад глянув на них і ледь помітно усміхнувся:
– Та ніхто тута не губився від 1934-го. З місцевих точно. Хіба що Вілл Джепсон було си згубив, та й то не велика втрата. Він – найбільший пияка по цей бік Бакспорта – після Стенні Бучарда, звісно ж.
– Ви сказали, ніхто з місцевих, – зазначила Рейчел напружено. Луїсу здавалося, що він може прочитати її думки: «Ми не місцеві. Поки що ні».
Джад задумався на хвильку і кивнув.
– Раз на два-три роки якісь туристи збиваються з дороги, бо самовпевнено думають, що то тяжко – згубитися за пару кроків від головної дороги. Але всі потім все одно знаходяться. Не бійтеся, місіс.
– А лосі тут водяться? – настрахано допитувалась Рейчел, а Луїс усміхнувся: коли Рейчел хочеться злякатися, вона обов’язково знайде причину.
– Ну, лосі трапляються. Однак вони вас не зачеплять, Рейчел. Під час шлюбного сезону вони можуть бути трохи причмелені, але зазвичай людьми не цікавляться. Єдині, кого на дух не переносять лосі й після злучки, – то мешканці Массачусетсу. Гадки не маю чому, але тако є, – Луїс думав, що старий жартує, однак Джад здавався цілком серйозним.
– Злучка? – поцікавилась Еллі.
– Це пусте, – відказала Рейчел і ближче підійшла до Луїса. – Еллі, я не хочу, щоб ти тут ходила сама, без дорослих.
Джад помітно збентежився.
– Я не х’тів лякати ні вас, ні вашу доню, Рейчел. У цих лісах нема чо’ страшитися. То файна стежина. Тіко весною тута купа комашні. Ну й багнисто трохи. Хіба
