– Я був вражений. – Довго ж ви протрималися!
– Атож, довго. Сам такого не чекав. Приховував це від усіх, дурив лікарів – так хотілося протягти до сімдесяти… Але не дотягнув.
– Вас викрили?
– Ні, це було моє власне рішення. Мені ставало дедалі важче переносити тривалий гіпердрайв, нарешті я зрозумів, що вже не можу повною мірою виконувати капітанські обов’язки, тому написав рапорт. Прикинувся, ніби в мене щойно почалася друга стадія, і в медкомісії мені повірили. Зовсім звільнятися зі служби ще не хотів, проте для випробувача був уже застарий, а штабна посада мене не приваблювала, тому пішов інструктором до школи – короткі польоти для мене поки не проблема.
– І як це, бути вчителем у нашій школі? – поцікавився я.
– Важко, – зізнався Лопес. – Надзвичайно важко. Ніби ходиш по лезу ножа. Варто виказати бодай трохи м’якості, як діти починають вимагати поступок, жаліються, що не встигають з завданнями, і в результаті гальмується весь навчальний процес. Зайва суворість теж не до добра – тоді учні стверджуються на думці, що такому викладачеві все одно не догодиш, хоч як не старайся… – Лопес похитав головою. – Мені геть не подобається, що ми так завантажуємо дітей, змушуємо їх працювати з ранку до ночі, майже не залишаємо їм часу для дозвілля – а лише для відпочинку. Це неправильно, несправедливо… та інакше не можна.
Я це розумів. Ми всі розуміли. Наш Зоряний Флот і без того відчував хронічний брак кадрів – і що далі, то дужче. А кожен зайвий рік навчання означав втрату ще понад сотні спеціалістів.
– Боюся, ви недовго протримаєтесь на цій роботі, – сказав я відверто. – Ви чудовий командир, гарний наставник, але надто добра та чуйна людина для шкільного вчителя.
Лопес хмикнув.
– Гадаєш, інші викладачі безсердечні? Вони також люди, їм також шкода дітей… Хоча, можливо, ти маєш рацію. Майбутнє покаже. Якщо не зможу втриматися в школі, піду працювати в університет, читатиму лекції з астрофізики. Мене, до речі, вже запрошують – але ні на Землі, ні на Марсі я не залишусь. Виберу одну із зоряних колоній… Будь-яку, окрім Таури. – При цьому в його погляді промайнув затамований біль. – Найпевніше, Цефею.
– В Есперо-Сіті теж непоганий університет, – зауважив я.
Він силувано всміхнувся.
– Аґітуєш за свою планету? Бачу, ти по-справжньому прив’язався до Есперанси.
– Так, прив’язався, – підтвердив я. – За ці сім років вона стала моїм домом. Можливо, я упереджений, але вважаю її найкращою з усіх колоній.
– Твою думку поділяють чимало наших колеґ. Я розглядаю Есперансу як один з можливих варіантів. А точніше – як другий після Цефеї. Проте остаточно ще не вирішив. – З цими словами він позирнув на годинника. – Гаразд, Еріку, мені пора. За десять хвилин маю супроводжувати наступну ґрупу. Хай тобі щастить. І будь для дітлахів гарним командиром.
– Намагатимусь бути таким, як ви, адмірале.
Коли я піднявся на борт шатла, Курінна чекала
