диспетчерська дала дозвіл на зліт.
– От і добре, – сказав я. – Поїхали.
– Прийнято. Починаю руління. Ґравікомпенсатори задіяно.
Я відчув, як крісло піді мною трохи просіло, а тіло налилося додатковою вагою – Курінна ввімкнула на борту шатла штучну ґравітацію і довела її рівень до стандартної одиниці. Новачки відреаґували на це нормально: всі троє були родом з Землі, а в шкільному гуртожитку для землян і вихідців з зоряних колоній підтримувалася земна сила тяжіння, щоб учні не відвикали від нормальної ґравітації (а з уроджених марсіан комплектувалися окремі екіпажі).
В салоні почулося слабке гудіння від запущених термоядерних двигунів – звукоізоляція ніколи не буває ідеальною. Ми четверо повернулися до найближчого ілюмінатора. Шатл залишив стоянку і по рулівній доріжці виїхав на злітну смугу. Після короткого розгону машина здійнялася в небо і стала стрімко набирати висоту. В принципі, ми могли б злетіти й на антиґравах, проте Курінна, як і кожен пілот, полюбляла реактивну тягу й користувалася нею за першої-ліпшої нагоди.
– Приблизно через півгодини прибудемо на орбітальну станцію і звідти перейдемо на наш корабель, – сказав я новачкам. – Там, як і належить, представлю вас екіпажеві. А поки познайоммося. Я капітан третього ранґу Мальстром, командир міжзоряного транспорту «Кардиф», на якому ви будете служити. Маю надію, ми непогано спрацюємося. – Я зробив коротку паузу й подивився на дівчину. – Тепер твоя черга.
Вона миттю схопилася, мов підкинута пружиною, і заторохкотіла:
– Кадет Хаґрівз, сер! Основна спеціальність – пілотування й навіґація. Додаткові спеціальності – інформатика та зв’язок, системи гіпердрайву. Знання мов: вільне володіння – анґлійська, іспанська; зі словником – німецька, портуґальська, італійська.
Я поморщився.
– Заради Бога, сідай! Не стрибай, як кенґуру. – Дівчина збентежено присіла, і я, вже м’якшим тоном, запитав: – То як тебе звати?
– Кадет Хаґрівз, сер. Марша Хаґрівз.
– Дуже мило, Маршо, – сказав я. – Чи, може, тебе краще називати Марсі?
– Ну… Так, сер. Я більше звикла до Марсі. Так мене всі називали в школі. Марсі на Марсі… – Вона ніяково кліпнула очима. – Це такий каламбур, сер. Моє ім’я і планета.
– Дякую за пояснення, сам би нізащо не здогадався, – іронічно промовив я, чим викликав у дівчини слабку, ледве помітну посмішку. – Отже, Марсі, що вже не на Марсі. Ти мусиш затямити одну річ: я не люблю, коли до мене звертаються «сер». Мені більше до вподоби «капітан» або «кеп». Зрозуміло?
– Так, капітане.
– А вам, хлопці?
– Так, капітане, – хором відповіли обоє.
– От і чудово. Слухайте далі, – провадив я. – Ви вже не школярі, тому забудьте про ці стройові штучки. – Я хотів був додати, що такого штибу «штучки» були призначені для того, щоб якомога міцніше тримати учнів у шорах. Але потім згадав, що капітан Лопес про це не говорив, поки я сам не розібрався.
