Мексика – не Європа. В моїй епічній історії, як шило в задниці, стирчала одна заковика, яку я не міг перекрити жодною ретельною підготовкою маршруту.
Першим про це відверто заговорив Сьома.
– Backup?[26] – запитав одного вечора Сьома.
– П’ять тисяч, – відповів я.
Backup’ом ми називаємо екстрений план дій на той випадок, коли отой itinerary, той блискучо-геніальний план А, який так симпатично виглядав удома, роздрукований на аркуші паперу, в польових умовах геть-чисто відмовляється працювати. Тобто, коли трапляється щось справді катастрофічне й непоправне, через що мандрівка терміново переривається і треба мерщій повертатися назад. Зазвичай backup – це недоторканна сума грошей, необхідна для того, щоб будь-якої миті кинути все, зірватись і полетіти додому. Проблема з Мексикою полягала в тому, що в разі бронювання квитків завчасу, припустімо, за три місяці, можна вкластись у вісім сотень євро. Якщо ж купувати квитки за день-два до відльоту, їхня ціна часом сягає п’яти тисяч. У мене не було таких грошей, а отже, у мене не було backup’у.
– Не подумай, що я панікую, наче Дімон, – обачно почав Сьома, – але… раптом щось… ну, щось піде не так?…
– Нічого не піде не так. Усе піде за планом! – строго відрубав я. – А якщо раптом щось… ну то… – я мотнув головою. – Іди в дупу! У мене немає вибору. П’ятого серпня я мушу бути і буду в аеропорту Мехіко! Ні днем раніше, ні днем пізніше. Без варіантів!
Сьома жував бутерброд.
– У тебе нема backup’у, – сказав він, – і це погано.
– Знаю, – згодився я, – дай шматок бутерброда…
І тоді я зробив найкраще з того, що міг зробити: я вирішив забути про це.
І забув.
Перша редакція мого маршруту охоплювала сім мексиканських міст і виглядала так: Мехіко – Пуебла (штат Пуебла) – Оахака (штат Оахака) – Сан-Крістобаль де лас Касас або просто Сан-Крістобаль (штат Чіапас) – Паленке (штат Чіапас) – Мерида (штат Юкатан) – Канкун (штат Кінтана-Роо).
Верзучи всі оті нісенітниці про Овнів, я забув вказати на одну дрібничку: всі без винятку люди вогню у стані Homo Aries просто схиблені на рекордах. Вони можуть два тижні нічого не їсти, але не проживуть і дня без того, аби не прагнути стати першими і кращими в чому завгодно.
Так от, коли я сидів у своїй квартирці та продумував деталі маршруту, схилившись з олівцем у зубах над детальною картою Мексики, зауважив одну штуковину. Штуковина та вимальовувалася неосяжною синьою плямою ліворуч на карті та мала назву… Тихий океан. Моя подорож закінчувалась (тобто мала закінчитись, бо туди ще треба було дійти) на відомому курорті Канкуні, що на мексиканському узбережжі Атлантичного океану, де згідно з планом я мав трохи відлежатись після митарств джунглями, а починалася від Мехіко, розташованого всього за якихось чотириста кілометрів від закрайка отієї здоровенної синьої латки.
Два дні після того я снував туди-сюди і тільки те й робив, що бубонів собі під ніс, наче закляття:
– Тихий океан…
Запасний варіант, зворотний хід (
