style="font-size:15px;"> Знову пройняли його дрижаки, а між лопатками стрельнуло болем. Він помасажував кулаком плечі.
Коли вже був на маріборському тракті, дав коневі п’ятами й перейшов у галоп. Час підганяв.
У Маріборі гонець відпочивав недовго – й дня не минуло, а вітер знову свистів у нього у вухах. Новий кінь, шпакуватий жеребчик із маріборських стаєнь, ішов швидко, витягаючи шию і замітаючи хвостом. Миготіли придорожні верби. На груди Аплегатту давили сакви із дипломатичною поштою. Дупа боліла.
– Тьху, аби ти в’язи собі скрутив, літуне засраний! – крикнув йому вслід візник, натягуючи віжки запряжки, сполоханої шпакуватим, що промайнув поряд кар’єром. – Ич, як гонить, наче смерть його за п’яти лиже! А жени, жени, дурбецелу, від кирпатої все одно не втечеш!
Аплегатт витер око, що сльозилося від скачки.
Учора він передав королю Фольтесту листи, а тоді процитував таємне послання короля Демавенда.
– Демавенд до Фольтеста. У Дол Анґра все готове. Ряжені чекають наказу. Попередній строк: друга липнева ніч після нового місяця. Люди мають висадитися на другому березі на два дні пізніше.
Над шляхом літали зграї вороння, каркаючи різко. Летіли на схід, у напрямку Магакаму й Дол Анґра, у напрямку Венґерберга. Їдучи, гонець повторював подумки слова секретного послання, яке, за його посередництвом, король Темерії слав королю Едірну.
Фольтест до Демавенда. Перше: Стримаймо акцію. Мудрили скликають з’їзд, мають зустрітися і радитися на острові Танедд. Той з’їзд може все змінити. Друге: пошуки Левенятка можна припинити. Підтвердилося. Левенятко мертве.
Аплегатт ударив шпакуватого жеребчика п’ятами. Час квапив.
Вузьку лісову дорогу було забито возами. Аплегатт сповільнився, спокійно підклусував до останньої із довгої колони повозок. Зразу ж зорієнтувався, що крізь затор не пропхається. Про те, щоб повертатися не могло бути й мови – занадто великою була б витрата часу. В’їжджати ж у багнисту гущавину, щоб об’їхати затор, також не дуже його тішило, тим більше що вже сутеніло.
– Що тут сталося? – запитав він у візників останнього транспорту в колоні, у двох дідуганів, із яких один, здавалося, дрімав, а другий – не жив. – Напад? Білки? Кажіть! Бо я поспішаю…
Раніше, ніж хтось із дідуганів зумів відповісти, з голови колони, невидимої серед лісу, долунали крики. Візники в поспіху застрибували на фургони, репіжили коней і волів під акомпанемент вишуканих прокльонів. Колона важко рушила з місця. Дрімаючий дідуган отямився, ворухнув бородою, цмокнув на мулів і шмагонув їх по задах віжками. Дідуган, який здавався мертвим, ожив, відсунув солом’яного бриля з очей і подивився на Аплегатта.
– Гляньте на нього, – сказав. – Поспішає він. Ич, синку, пощастило тобі. Саме ти вчасно доскакав.
– Вірно, – ворухнув бородою другий старець і підігнав мулів. – Вчасно. Якби ти ополудень під’їхав, стояв би разом із нами, чекав би, як проїзд звільниться. Усі ми поспішали, але
