теє! Потвора! Потвора вбита! Вояки її на фуру кладуть! Бачте?
Аплегатт підвівся на стременах. Незважаючи на сутінки та на роззяв, які стовбичили навколо, він роздивлявся підняте солдатами величезне блідо-жовте тіло. Нетопирині крила й скорпіонів хвіст потвори безвладно волоклися по землі. Крикнувши хором, вояки підняли труп вище й звалили його на віз. Запряжені в нього коні, видно занепокоєні смородом крові й стерва, заіржали, смикаючи дишлом.
– Не зупинятися! – крикнув дідуганам десятник, який командував солдатами. – Далі їхати! Проїзд не забивати!
Дідуган підігнав мулів, віз підскочив на колії. Аплегатт штурхнув коня п’ятами, порівнявся із ними знову.
– Вояки, видко, бестію затовкли?
– Де там, – заперечив дідуган. – Вояки, як прийшли, тільки рота на людей роззявляли, лаялися. То тобі стій, то тобі вперед, то се, то те. До потвори не поспішали. Послали за відьмаком.
– За відьмаком?
– Так було, – запевнив другий дідуган. – Комусь згадалося, що на селі відьмака бачено, тож по нього й послали. Проїжджав потім він повз нас. Волосся біле, морда паскудна та ще й страшний меч на спині. Години не минуло, як хтось спереду крикнув, що зараз можна буде їхати, бо відьмак бестію уконтрапупив. Тоді ми й рушили нарешті, а тут, синку, акурат і ти під’їхав.
– Ха, – сказав Аплегатт замислено. – Стільки я років дорогами ганяю, а відьмака ще не зустрічав. Бачив хто, як він із потворою тією справився?
– Я бачив! – закричав хлопець із розкуйовдженою чуприною, під’їхавши з іншого боку воза. Їхав на охляп, правлячи худою, кольору гречки, шкапою за допомогою недоуздка. – Усе я бачив! Бо біля солдат був, на самісінькому передку!
– Гляньте на шмаркача, – сказав дідуган, який правив возом. – Молоко під носом, а як мудриться! А батогом не хочеш?
– Та нехай уже, батьку, – втрутився Аплегатт. – Скоро розстань, я на Каррерас поїду, а раніше знати хотілося б, що там із тим відьмаком було. Кажи, малий.
– А було так, – почав швидко хлоп, їдучи ступою поряд із возом, – що прибув отой відьмак до військового коменданта. Сказав, що зветься Ґерант. А комендант на те: як звешся – так звися, краще до роботи берися. І показав, де потвора сидить. Відьмак підійшов ближче, подивився хвильку. До потвори було зі стайе чи й більше навіть, але він тільки здаля глянув і відразу каже: це, каже, мантикора винятково здоровезна і що вб’є її, якщо йому двісті крон дадуть.
– Двісті крон? – аж захлинувся на те другий дідуган. – Що він, здурів геть?
– Те саме й пан комендант сказав, тіко шо трохи грубше. А відьмак на те: стільки воно й коштуватиме, а йому – все’дно, нехай потвора на дорозі хоч би й до судного дня сидить. Комендант на те, що грошви стільки не заплатить, що йому легше почекати, аж потвора сама полетить. А відьмак на те, що потвора не полетить, бо вона голодна й люта. А якщо й відлетить, то скоро назад повернеться, бо то її ловецька теро… терет… теретор…
– А ти, шмаркачу,
