style="font-size:15px;"> – Та… То ж далеко, – протягла вона, немов виправдовуючись.
– І справді, – погодився він. – Оце катаюсь не скільки по ділу, а так… Аж не віриться, що вже вдома. Не навтішаюсь ніяк.
– Мабуть… – почала вона якось ніяково. – Мабуть, там ви дуже скучали. Це ж так далеко.
– Далеко, – погодився він нейтральним тоном. – І не всі повертаються. Але бог з ним! Ви ж вчителька, так?
– Тобто? – запитально зиркнула Аня.
– Педагогічний інститут…
– А-а… – кивнула вона головою, усміхаючись. – А як ви здогадались?
– Та великого розуму не треба…
– А! – закивала вона головою, здогадавшись, і дзвінко розсміялась.
– Ви де зайшли?
– Точно, точно…
– Красива дівчина, з вигляду – студентка, з валізами… А інших інститутів у цих краях я не знаю просто.
– Я зрозуміла, зрозуміла, – вона розслаблено відкинулась на сидіння.
– У мене там однокласниця вчиться насправді. Олена Величко, – він задумався, – вже третій курс, чи другий.
– О, її я навіть знаю! – кивнула головою дівчина. – Так, вона на третьому курсі.
– О, бачите – світ тісний.
Вони зійшли з потяга удвох, на курному полустанку в полі, він виніс її речі. Коли електричка поповзла собі далі, то він не надто рішуче мовив до неї:
– От знаєте що… Давайте я вам додому віднесу ваші пожитки?
– Та ну що ви? – запротестувала вона.
– Ну, Підлипне ж там? – він вказав в бік ближньої лісопосадки.
– Так, але… – вона завагалась. – Халімоново ж через поле – вас ніч застане.
– Ой, ну і нехай! Побреду скошеним полем, – він театрально замахав руками, – знаєте, як я пізні осінні заграви люблю? І взагалі – осінь…
– Та ну, вам же… – вона струснула головою. – Мені незручно, ні!
Він на те розправив плечі і мовив з напускною суворістю:
– Чуєте, ну я ж як не як сержант-десантник – ну чи мені боятись ходити поночі полем?
– Але… – вона задумалась. – Ну говорять, що… – повела далі якось уривчасто, невпевнено. – Тут десь неподалік. Насправді не так і близько, але ж неподалік від залізниці, і… – (не треба було за це, не треба!)
Він спохмурнів.
– От лихо.
Опустив голову.
– Що? – не втямила Аня.
– Насправді я це і мав на увазі. Тобто, – спохмурнів ще дужче, – я не хотів просто вас лякати. Але… Не хотів, аби ви вештались самі – тут глушина така, знаєте.
– Та знаю. Але ж… За Конотопом десь? – з якоюсь навіть надією в голосі промовила вона.
– Словом – без заперечень, – рішуче вивів він. – Я вас проведу, а цю тему залишимо, добре?
– Ну добре, – кивнула вона наче навіть полегшено. – Але страх як незручно.
– Та бог з вами! Забудьте.
Вони рушили вниз із полустанку по розбитих бетонних сходинках – там далі виднілася
