прекрасна і сумна пісня. Володя прокидається і відчуває всепереможну жагу життя.
Коли священик оголосив у церкві, що хтось пожертвував на храм вісімдесят гривень, то тільки бабуся Марійка знала, що це Володя прискладав ці гроші, збираючи їх по гривні, бо щиро вірить у Боже милосердя. Хлопчик бере у руки олівець, малює розпечене сонце, голубе озеро, що віддзеркалює сумовиті дерева і мамині очі. Нечутний схлип виривається з дитячих грудей, повільно відступає біль і тиха радість, що в нього найкраща у світі мама, переповнює душу.
Прокляття
Василь Лісовецький почав глухнути посеред літа. Зрозумів це, коли перестав чути цокання годинника і спів пташок. У голові час від часу з’являвся дивний шум, після якого звуки навколишнього світу ставали все тихішими. Дружина слізно просила Василя поїхати до лікаря, але він вперто віднікувався. Лише коли почав іще й сліпнути, зрозумів, що самотужки з хворобою не впорається.
Діагноз прозвучав, як найжорстокіший вирок: пухлина головного мозку. Після важкої операції та кількамісячного перебування в столичній клініці Василь повернувся додому глухим і сліпим.
Дружина водила чоловіка за руку всюди, куди ходила сама, голила, купала, щоденно одягала його в чисту сорочку, розчісувала йому волосся і дякувала Богові, що зберіг Василеві життя.
Василя з Ганнусею, або, як він називав її, Нусею, звела доля на початку сімдесятих років. Закінчивши музичне училище, парубок працював у селі завідувачем клубу і вчителем музики одночасно. Він був неабияким скрипалем, організував ансамбль «Лейбики», члени якого згодом здобули славу весільних музикантів. Високого, вродливого та завжди веселого юнака немов магнітом тягнуло до гурту, скрипки та дівчат. За зароблені на весіллях гроші купив мотоцикл «Ява» і гасав на ньому по селу, як навіжений. Будь-яка робота горіла у Василевих руках. Він постійно жартував, співав, а за найменшої нагоди звабливими очима закохував у себе дівчат і навіть молодиць.
Василева мати мала крутий норов, тому, підбираючи собі невістку, а синові дружину, знаходила гандж чи не в кожної сільської дівчини.
Якось на початку січня, коли морозяне зимове повітря дихало пекучим холодом, юнак, роздягнувшись до сорочки, рубав дрова. Рипнула хвіртка, і на подвір’ї з’явилася Леся, Василева молодша сестра, яка навчалася у Львові, з незнайомою дівчиною.
– Знайомтеся, – сказала замість привітання. – Це – мій брат Василь, батяр і гульвіса, а це – моя однокурсниця і подруга Ганнуся, відмінниця, художниця і невиправна мрійниця.
– Доброго дня, – привіталася Ганнуся, простягаючи Василеві почервонілу від морозу руку.
– Чому така студена? – здивувався юнак і декелька разів гаряче хукнув на задубілу долоньку.
Дівчина зніяковіла, притулила зігріту долоню до свого личка і з подивуванням та захопленням подивилася на вродливого парубка, який легко, немов іграшкою, забавлявся сокирою, підкидаючи її високо так, що вона, декілька разів перевернувшись у повітрі, знову потрапляла
