зимові канікули Леся приїхала без Ганнусі, бо мама заборонила привозити подругу. Василь, не довго думаючи, гайнув до Рогатина, де жила дівчина, незважаючи на мамині заборони і прокльони.
Не сподівалася побачити Василя, але неймовірно зраділа його приїзду.
– У першу хвилину, коли-м тебе побачив, зрозумів, що ти мені вже люба. Маєш бути моєю.
– У вашому краї людину звідусіль оточує казка, – шепотіла щасливо.
– Житимеш у нашому краї. Житимеш у казці.
– Мовчи, бо наврочиш.
– Мовчу.
Не допомогли ні материнські сердиті сльози, ні батькове похмуре мовчання. Василь щотижня їздив до Львова, разом з Ганнусею вони ходили в музеї, на концерти, цілувалися, обнімалися, а після Зелених свят написали заяву до РАЦСу. За місяць отримали свідоцтво про одруження. Опісля поїхали на озеро Синевир, до фортеці Тустань і на скелі Довбуша.
– Загадай бажання, і я його виконаю, – шепотів щасливо, цілуючи молоду дружину.
– Хочу, щоб ти освідчився мені по-бойківськи, – кокетувала Ганнуся.
– Нусю-Нусечко! Люблю тя так щиро, як можна лиш любити. Цілував би-м тя сночи і зранейка, як малейке дітинча, водив би-м тя горами і долами, щоби всі люди, які нас увидят чудувалися нашому великому щистю. Загартав би-м тя у такі збиранки, яких нихто николи й не видів, укладав би-м тя горілиць на пахучому сіні, щоб звізди небесні засвідчили, яка-сь красна, віддав би-м те остатну сорочку, лем би вічка твої до мене сміялися.
Відтоді і стала Нусею.
Нуся з Василем учителювали. Їхнє життя, як тепле літнє повітря, попливло розмірено і спокійно. За півтора року в подружжя народилася донечка Настуня, а невдовзі після хрестин молода сім’я переселилася у новозбудовану хату, стіни якої Нуся розфарбувала власноруч.
Коли переступили поріг нової оселі, подала Василеві скрипку і попросила заграти «на долю». Невідома їй досі мелодія звучала то розпачливо, то щасливо, то весело, то звабливо. Закохані душі з’єдналися у тому пісенному вирі блаженства, сподіваючись на добру і щасливу долю.
Всепереможна пристрасть Василя до божевільно швидкої їзди не вщухла навіть після народження дитини. Якось у неділю, обминаючи п’яного сусіда, не впорався з керуванням і перекинувся, добряче вдарившись головою до дороги. Не пам’ятає, хто його підняв, хто допровадив додому. До лікарів не звертався, бо вважав, що голова була захищена шоломом і що все само собою минеться.
На Покрову Нуся одягнула чоловіка у вишиванку і повела через ліси у сусіднє село до його рідної сестри Лесі на празник. Ішли поміж зеленими соснами і ялицями, міцно тримаючись за руки, наче діти. Сонце пригрівало, немов посеред літа, і тільки пожовкле листя у мовчазному лісі нагадувало про осінь.
– Я живу неначе у страшному підземеллі, не бачу найменшого сонячного промінчика, не чую власного голосу, і лише твоя рука тримає мене на цьому світі, – промовив тихо, але з великим жалем.
– Колись я
