а в серці вкотре воскресав темний символ журби, свідок її страшного гріха, причина вічного неспокою.
– Боже, подаруй мені прощення, очисти мою душу, бо вона скапує мукою у пекельний вогонь. Знову згадувала Василя…
Виходила за нього заміж без примусу, без найменшого втручання сторонніх людей. Бігла вечорами на побачення по розквітлій землі, несучи в серці оксамитову мелодію кохання…
Та немовби згинуло все в чорній отруті алкоголю. Він плюндрував її душу найгіршими словами, насолоджуючись кривдою, як вином, задихаючись від люті. І одного разу вона не витримала… Вхопила зі столу порожню пляшку з-під горілки і жбурнула нею у чоловіка. Отак він і залишився лежати в її пам’яті з розтрощеною головою і страшними очима, в яких застиг передсмертний жах…
Відтоді зоряний вир небес перестав вабити Яну чарами ночі, небо посуворішало, стало важким і недосяжним. А вона безсонними ночами вдивлялася у чорну безодню свого майбутнього, звідки моторошно проглядали холод і темрява. Якась нелюдська сила помагала їй жити і пам’ятати кожну хвилю про неминучість смерті.
На другий день здала кров для названого сина. Відчуття тривоги за його життя стало таким сильним, що навіть відганяло думи про злочин. Вона тулилася до стіни у лікарняному коридорі, намагаючись зазирнути до палати. Тільки на мить їй вдалося побачити біліше від крейди обличчя юнака і худу, простягнену поверх ковдри руку, до якої була підключена крапельниця.
Надвечір вийшла з лікарні. Останній автобус до села вже від’їхав і вона пішла через поля пішки. Серце аж стогнало від нудьги і тривоги, які ніколи не знали спочину і пильнували її цілодобово.
– Боже, дай сили жити, поверни до здоров’я того хлопчину, що став мені єдиною надією на світі, – молилася пошерхлими устами.
Раптом мимо, майже нечутно, проїхала машина і, перегнавши її, зупинилася.
– Сідайте, Яно, я вас підвезу. Місцевий священик, вийшовши з машини, відчинив перед Яною дверцята.
Розгублено подивилася на нього, але у півтемряві не побачила обличчя, хвильку постояла і мовчки сіла на переднє сидіння.
– Дякую, отче.
– Звідки ж ви так пізно? Голос його звучав м’яко, лагідно. Раптом Яна, затуливши долонями обличчя, заплакала.
Він не квапився їхати, поклав руку на Янину голову і тихо промовив: «Бог з вами, Яно. Не плачте. Молитва і покаяння – це ті дві сили, які ще нікого не зрадили. Ісус пожертвував собою, бо дуже любить нас, згадайте розбійника. Прийдіть до церкви, приступіть до святої сповіді».
Наступного дня, в неділю, Яна вперше за багато років переступила поріг старої дерев’яної церкви і «під обстрілом» багатьох здивованих поглядів, пройшла до сповіді. Побілілими устами, ніби на страшному суді, розповідала про свій гріх, про свій страх, про той нестерпний біль, що безнастанно шматував її сторозтерзану душу. І коли священик поклав їй руку на голову, даючи дозвіл на причастя, розридалася так, як день перед тим у машині.
– Я
