style="font-size:15px;"> – Ми шукаємо хату Яни Ковальської.
– Це ж, мабуть, тієї, що чоловіка свого замордувала? – відізвалася та сама молодиця.
– Тієї, що життя моєму внученькові врятувала, – владним голосом промовила бабуся.
– Не так його рятувала, як себе, свою порохнаву душу, – не здавалась молодиця.
Бабуся й онук, повернувшись, пішли від гурту. Раптом Святослав згадав про стежину в лісі. Вона несподівано засвітилася у його пам’яті. Це була стежина до Яниної хати…
Кораблик щастя
– Чому ти не хочеш говорити зі мною? Ти сердишся, що ми переїхали до вас? Тобі було краще, спокійніше самому?
Дев’ятирічна Яринка сиділа навпроти Олексія і, підперши руками підборіддя, уважно стежила, як він, нахмуривши брови, шліфував шахові фігури.
– Відчепися, ти мені заважаєш.
– Завжди ти так. Я бачу, розумію – сердишся. І мама моя розуміє.
– Ну коли ви такі розумні, то чому не підете з мамою туди, звідки прийшли?
Яринка ображено надула губи, а через хвилину її личко знову прояснилося і вона таємниче зашепотіла:
– Ну, як ти не розумієш, вони ж кохають одне одного. Я колись бачила, як вони цілувалися.
– Відкрила Америку. Слухай, не заважай, іди колиши свої ляльки.
– А я тебе зразу полюбила. Тобі скоро п’ятнадцять років, ти такий дорослий і розумний – все робити вмієш. Змайструй мені кораблик щастя, такий, щоб він ніколи не затонув. Я дивитимусь на нього і мріятиму про море. Ти сумуєш за своєю мамою, правда? Але ж ніхто не винен у її смерті. Я не люблю сумувати, та мені шкода, що ти журишся, і я колись навіть плакала у подушку. Ви з татом жили три роки самі, хіба тобі не було важко?
– Це я сам жив, а тато… Тато уже після першого року самотності знайшов твою маму і годинами пропадав у вас. Хто тоді пам’ятав про мене?
– Проте тепер тобі не треба самому прати, прасувати, готувати їжу. Я завжди прибиратиму у твоїй кімнаті.
– Ти добра, – Олексій лагідно подивився на Яринку, – але інколи дратуєш мене, набридаєш розмовами, морочиш голову своїми теоріями, намагаєшся жаліти. Це ти поклала квіти у моїй кімнаті?
– Я, бо дуже хочу. щоб і в твоїх очах розцвіло щастя. Ще я намалювала для тебе картинку. На ній багато квітів, ластівка і твоя мама.
– Як ти можеш малювати мою маму, якщо ти її ніколи не бачила?
– А я намалювала її подібною до тебе: з великими синіми очима, чорними бровами, рівнесеньким носом і гарними губами. Я намалювала її у жовтій сукні.
– У моєї мами ніколи не було жовтої сукні, вона не любила жовтого кольору. У неї були темно-карі лагідні очі і дуже добре серце. Його тепла вистачило татові тільки на один рік, – промовив сумно.
– Чому у тебе так багато однакових фігурок?
– Це пішаки. Вони ідуть у бій першими, першими й гинуть. Але інколи, пройшовши мужньо через поле битви, вибиваються у королеви, у вежі. Буває, що від малого
