повернувся з похорону матері. Посидівши кілька хвилин, зайшов до Яринчиної кімнати. Ляльки, які Яринка порозкладала на своєму ліжку, дивилися на Олексія скляними очима і він знову виразно уявив голівку тієї дівчинки, яку бачив на летовищі. Вимкнув світло і зайшов до кімнати, в якій жили батько з тьотею Ірою. Побачивши на дивані білу батькову сорочку, занурився в неї обличчям.
– Вони ж могли всі…
Знову задзвонив телефон. Це була тьотя Іра.
– Олексію, в холодильнику є котлети, борщ, картопля. Розігрій собі і поїж.
– Добре, – відповів стримано, хоча знав, що їсти не буде. – Як ви там?
– Татові почистили і позашивали рани, Яринці також зробили операцію, вона спить. Не хвилюйся, все буде добре.
– Пробачте мені, – промовив тихо.
– Лесику, ми всі тебе дуже любимо, – раптом заплакала тьотя Іра.
Коли поклав слухавку, тиша ніби розступилася і він виразно почув крик. Прислухався… Всюди тихо. Знову зайшов до своєї кімнати. По черзі брав у руки кожну шахову фігурку і, потримавши, клав на місце.
– Обов’язково навчу Яринку грати в шахи.
Було далеко за північ, але сон не йшов до Олексія. Тільки заплющував очі, як хмари вогню і диму сягали небес, а він, огорнений холодною пеленою, біг летовищем, над яким завис завмерлий крик…
Ішов Львовом ніби кладовищем – так сумно було довкола. Душа щеміла, Олексієві було важко і боляче. Прапори, позначені чорними стрічками, ніби жалобні хоругви, нагадували, що сталося велике лихо. Сліпуче сонце пливло по небі, а Олексієві було холодно, ніби хтось перетяв сонячні промені і вони не сягали людей. Здавалося, що страшна чума пронеслася над містом. Хлопцеві інколи зустрічалися люди в чорному одязі. Літній ранок розсівав смуток, звідкись доносилась жалобна музика. Притуливши до грудей згорток, пішов до лікарні.
– Вам до кого? – запитала молода дівчина в білому халаті.
– До Косарських, – промовив тихо і відчув як страх млосно підступає до серця. – Вони всі живі?
– Звичайно, – відповіла коротко і провела його до палати.
– Лесик прийшов! – радісно вигукнула Яринка.
Вона лежала із забинтованою головою на якомусь дуже високому ліжку, до правої ноги було підвішено вантаж.
– Чому ти сама? – роззирнувся по палаті Олексій.
– Вона не сама, вона зі мною, – зауважив лікар, якого хлопець чомусь не побачив. – Зараз я піду до інших хворих, а Яринка залишиться з тобою. У випадку тривоги натискайте червону кнопку.
– Зі мною мама сидить, але зараз вона пішла до тата, який лежить у сусідній палаті, – сказала, усміхаючись, дівчинка.
– Ану відгадай, що я тобі приніс?
– Зараз. зараз… Дай подумати. Мабуть, банани, апельсини і… напевне, цукерки.
– Ось, бери, – витягнув з коробки і простягнув їй чудовий голубий з білими вітрилами кораблик.
– Ой, Лесику, – вигукнула захоплено, – ти змайстрував
