– і поготів. Цікаво… Постукали знову – гарячково, нетерпляче.
– Є хто живий?
– Заходь вже, чом поріг оббиваєш? – відгукнулася.
Скрипнули двері, впустили до світлиці холодний вітер, липку паморось та кілька пожовклих листків. На порозі нерішуче тупцяв дебелий парубок. Жовто-сіра, мов солом’яна стріха, чуприна, величезні, по-дитинному відкриті очі, плечиська, що ледь не знесли одвірок… Серце завмерло, а потому шалено закалатало. Розуміння прийшло одразу, немов блискавицею влучило.
– Братко?
Земля захиталася. Здавалося, ще мить – і впаду непритомна додолу. Сперлася на піч, якось встояла.
– Звідки ти знаєш моє ім’я? – той здивувався щиро, чи то не впізнавши, чи то не повіривши власним очам. А може й справді я так змінилася. Звісно, стільки літ… Чотири? П’ять? Шість?
Я посміхнулася, вказала на світлицю.
– Заходь, нема чого мокнути під дощем.
Парубок здивовано і з острахом зиркнув на мої руки, вгледів роздвоєний палець.
– Силанко, сестрице моя люба! – гучно скрикнув та підхопив мене радісно, немов яке собача безпорадне. Закружляв, як дитя.
– Тихше, тихше, дурненький! Вже геть здоровило вимахав: гляди, мою халупу враз рознесеш, – і я вперше за стільки літ весело й дзвінко, як колись у дитинстві, розсміялася.
Після захоплених оповідок про походи в лавах князевої дружини, після теплого суничного відвару з диким медом Братко геть освоївся. Витягнув довжелезні ноги, аж півхати перегородив. Я замилувалася: міцним хлопчиськом був, мене ще коли переріс, – дарма що на десять літ молодший, – а тепер вже справжнісіньким велетом став.
– Знаєш, я ж не просто так прийшов. Був мені сон, де ти, сестрице, кликала мене сюди, у Шельвів бір. От я, недовго думаючи, й нагодився. Правда, я і знати не знав, що тебе тут зустріну. Певно, нашептали мені Рожаниці віще видиво.
Позирнула на нього уважно. Побачила: є неспокій на серці, гірка зажура-образа.
– То чи йшов ти до відунки за порадою? Сподівався стріти тут всохлу бабу із гачкуватим носом? Ану кажи, так як є, щиро. А чи може присушила тебе яка князівна, що тепер і відкараскатись не можеш?
Братко зашарівся, очі опустив і тяжко зітхнув.
– Ні, Силанко, мені впору від себе дівок відвертати. Справа не в тім. Як помер великий князь Володимир, то з’їхалися кревні родичі на пораду, хто ж із гілки Ярославової мусить стіл київський тримати. Ну, я, звісно, у дружині Ярополковій, як годиться. Радились-радились, та ніяк зговоритися не могли. Один кричав: «По закону!», інший прагнув по совісті, ще хто пропонував скликати Віче, а хтось і про жереб як в воду булькнув.
Він перевів подих і сьорбнув із дзбанка. Братко ніколи не був мастак балакати, тож доточити те все купи йому ледь вдавалося.
– Накінець рішили: як не домовляться, то на сорок день, після поминальної служби по Мономаху влаштують народні ігрища. Кожен, хто за правом рідства прагне здобути київський стіл, виставить воїна беззбройного до бою: народу на потіху, а собі – на розсуд суперечки. На тому і вдарили.
Я слухала уважно, щоб не упустити ні слова. Мене мало цікавило міське життя. Один князь, інший – все єдино. Відреклися люди Прави, забули споконвічних богів, тож як не поверни, а в душі того не надбаєш. Тільки пустка кругом. Але недарма я шукала Братка стільки років, осіла тут, вже й не сподіваючись, аж враз він якимсь дивним чином об’явився.
– Ярополка не цікавив батьковий престол. Йому до душі чисте поле та щире бойовище, аніж підступи й хитрощі владарів. Він зразу сказав: «Не битимусь. Я за брата Мстислава стояв – і стоятиму!». Інші теж проти брата йти не бралися. Тож лишився один бажаючий – Ярослав Святославів. Та й той відступився б, якби за спиною його племінник Всеволод не намовляв. Навіть бійця йому завбачливо вишукав. Тоді Ярополк Мстиславу каже: «На, маєш!» – і мене, мов раба, немов худобу яку без’язику брату своєму уступив: «Був він мені оберегом не в одному поході, хай ще тобі послужить».
От вона, гіркота-образа ядуча. Братик мій, дитя нерозумне, князенка за друга вважав!
– Та я й не відступаюся. Але Оверко, товариш мій, переконує, що не слід мені дуже вже яро обстоювати прагнення Мстиславові, бо ж не гідно так чинить, не по совісті. З тих пір кожен мій новий ранок похмуріший за попередній. Так недобре – і так-бо згірш. Я не можу рішити, як мені бути. Порадь мені, сестро, ти на правді завжди зналася. Овсень ближчає, підходить вже сорок день, а в мене лише росте бажання заплющити очі – і з кручі вниз.
Я пригладила його кострубате волосся, як те мати колись робила, та й сказала.
– Міркуватиму, братику. Предків питатиму. Ти-но до міста вертай, вечоріє вже. А завтра зранечку знов приходь, мо й пораджу що.
Ближче
