товариша. Чув, що та не марить вже, як причинна, не згорає більше її життя так стрімко, як копа під блискавицею, – Ярослав говорив тихо й лагідно. І взагалі, складалося враження про нього як про добру, турботливу людину. Може, такий правитель і потрібен Києву? Може, саме це і є воля предків – миролюбність і покора?
– Бачу, знаєшся ти на своєму ділі. Мо й мені допоможеш? Маю біду з ногами: важко ходити, аж повикручувало, – у голосі вчулося страждання. Мені стало шкода цього нестарого ще чоловіка. Бачила я, що понад все на світі прагне він спокою і споглядання тихоплинного часу. Споріднена душа… правда, я маю перевагу над ним, немов нестримний вітер над високим дубом. Невільно йому видерти коріння і утекти в далекі ліси й чужі землі, бо він роду княжого.
– Ти, князю, накажи у лазні топити свіжими сосновими полінцями та й відваром молодих соснових гілочок ноги пар. Як це робитимеш – з часом мине твоя хвор. Але то так, лише стишить муки тілесні. Справжній біль всередині, бо вагаєшся ти та не прагнеш на власні ноги міцно стати. Вагаєшся, тому й бажаєш зіпертися на плече того, хто поряд. Дарма! Хто ж правитиме, як не ти, старший роду? – і я багатозначно змовчала.
Він поглянув на мене яснозоро, і я відчула, що розчиняюсь у волошкових глибинах очей. Дивне відчуття… Мов Хорс напровесні обійняв тісно-тісно. Я зрозуміла його невпевненість і малодушне бажання покинути Київ. Хоч у кого шукав він ствердження, що зараз чинить правильно. Хоч у мене, нікчемної.
– Дух предків мені відкрив, що місце твоє саме тут, княже. Не сумнівайся.
Ярослав позирнув у вікно на сіру куделю небесної вовни, із якої Стрибожі доньки уже пряли тонкі нитки дощу. Ген-ген відлетіли думки його вслід за сонцем, до земель материних, котрі любив він понад усе. Бо ж так завжди й буває: здається, повернися туди, де жив у щасливі часи дитинної безтурботності, то й роки з пліч впадуть, мов зміїна шкіра з полоза… То й, справді, спорідненість душ. Князь для мене був такий же відкритий, як Братко, а чи власне серце. Мені стало ніяково, немов я нахабно зазирнула крізь шпарину душі так далеко, куди нікого не заведено кликати. Ніяково й солодко від того, що знаю щось таке, що нікому не вільно знати, тільки найближчому.
– А чи ж можеш допомогти мені, розвіяти мої сумніви? – запитав Ярослав, все так же ховаючи очі у прядиві хмар. – Як мені укріпити своє серце для такого вагомого кроку? Відчуваю я, що не годиться йти проти волі товариства київського єдино тому, що право на стіл – моє, як найстаршого з роду Ярославового.
– Традиція й предки кажуть, що годиться.
Я не сміла підняти погляд. Мені здавалося, що він дивним чином теж узрить мою тривогу і сумніви, як і я – його. Проте, моя невпевненість танула, мов досвітній туман. Я вже майже переконалась, що вчинила правильно.
– Змири серце своє, княже. Я допоможу тобі подужати зневіру та малодушність. Ти будеш гідним правителем.
Виснажений за день Дажбог хилився, щоб відпочити за обрієм, поступаючись місцем червоногарячій заграві. «Завтра бути крові», – зауважила мимохідь,
