документ, ковзаючи пальцем по прізвищу, фотографії, місцю народження. Ерве Дюкведік, народився в Треґіє, вік – сімдесят років.
Коли він підвів голову, Декамбре приклав палець до губ. Тиша. Жос часто-часто закивав. Якась таємниця. Він розумів це, навіть добряче нажлуктившись. Хоча у «Вікінзі» панував такий гамір, що можна було спокійно розмовляти без ризику, що тебе почують.
– А як же… «Декамбре»? – пробурмотів він.
– Вигадка.
Он як. Браво, браво, аристократе. Цього не віднімеш. Жосу знадобився час, щоб усе обмізкувати.
– Отже, – знову запитав він, – ви аристократ чи не аристократ?
– Аристократ? – перепитав Декамбре, ховаючи посвідчення назад у кишеню. – Ну скажіть, Ле Ґерне, якби я був аристократом, то чи напружував би очі, виплітаючи мереживо?
– Може, збіднілий аристократ?
– Аж ніяк. Просто збіднілий. Просто бретонець.
Жос випростався на стільці і почувався розгубленим, наче потаємні надії щойно розлетілися на друзки.
– Але увага, Ле Ґерне, – мовив Декамбре, – нікому ні слова.
– Лізбет?
– Навіть Лізбет цього не знає. Ніхто не має знати.
– Тоді чому ви це розповіли мені?
– Послуга за послугу, – пояснив Декамбре, спорожнивши свій келих. – За чесність я плачу тільки більшою чесністю. Якщо ви передумаєте щодо кімнати, кажіть прямцем. Я зрозумію.
Жос різко випростався.
– То ви берете? – запитав Декамбре. – Бо у мене є претенденти.
– Беру, – поспіхом відповів Жос.
– Отже, до завтра, – сказав Декамбре, підводячись. – І дякую за повідомлення.
Жос схопив його за рукав.
– Декамбре, а що в тих повідомленнях?
– Таємниці, гниляччя. І небезпека, я певен щодо цього. Щойно мене осяє, я вам скажу.
– Маяк, – трохи замріяно сказав Жос. – Коли побачите сяйво маяка.
– Точно.
VIII
Значну частину четвірок у тих трьох будинках уже витерли, особливо у Вісімнадцятому окрузі. Адже, за свідченнями мешканців, з часу акту вандалізму минуло вже вісімнадцять днів. От тільки ця акрилова фарба виявилася дійсно якісною. Від неї на дерев’яних дошках зосталися добре помітні чорнуваті сліди. Натомість у багатоповерхівці Маріз багато шедеврів досі лишилися недоторканими, тому Адамберґ попросив фотографа зробити кілька світлин до того, як їх знищать.
Ті четвірки намальовано було від руки, а не через трафарет, однак усі вони мали спільні особливості: висота – сімдесят сантиметрів, ширина великої риски – не менше трьох. А ще всі вони були дзеркальними, з ніжкою і двома рисочками на кінчику.
– Чудова робота, правда? – звернувся він до Данґлара, який мовчав протягом усієї експедиції. – Вправний художник. Він малює, не відриваючи пензля, наче це китайський ієрогліф.
– Беззаперечно, – сказав Данґлар, умощуючись у машину праворуч від комісара. – Стиль графіки
