ліфта були відчинені, на місці кнопок повивалювався дріт.
– Ходімо пішки.
Я став підніматися за нею сходами, куди долітали раптові викрики, спалахи пекельного життя й вигуки з телевізорів. На забруднених сходинках валялися використані шприци, через які вона переступала голими ногами в босоніжках без шкарпеток, не звертаючи на це уваги. Я хотів повернутися назад, Анджело, я шарпався від кожного шуму, боячись, що хтось вистрибне, аби пограбувати мене чи навіть убити, якийсь спільник цієї вульгарної жінки, яка й далі йшла переді мною. Часом до мене разом із ляпанням її сумки об сходинки, що здіймало порох, долинав і її запах, то була гаряча суміш поту й косметики, що потекла від спеки. Я почув шамотіння її голосу:
– Гидко, але так ми дійдемо швидше. – Немовби здогадалася про мої жахи. У її голосі відчувалися інтонації, притаманні людям з півдня, з натиском на певні склади та пропуском інших, які неначе залишалися в горлі.
Жінка зупинилася на верхньому поверсі, підійшовши до металевих дверей. Всунула пальці в дірку, де мав бути замок, і потягнула на себе важку стулку. Несподівано мені вдарило у вічі таке яскраве світло, що довелося затулитися рукою: здавалося, що сонце було поряд зі мною.
– Проходьте, – запросила вона, і я побачив, як її тіло зникло в прірві. Вона божевільна, я йду за хворою на голову жінкою, вона підчепила мене в тому барі лише задля того, щоб я був присутнім при її самогубстві.
Переді мною були круті металеві евакуаційні сходи, що зиґзаґом тулилися до зовнішньої стіни будинку. Вона сходила без страху, згори я бачив чорне коріння її знебарвленого волосся. Вона мені здавалася надзвичайно спритною на своїх підборах, немов дівчинка чи кішка. Я зважився піти цими хиткими сходами, міцно тримаючись за іржаві поручні. Мій піджак зачепився за щось, я потягнув його й відчув, що він порвався. Раптом коло мене щось загуркотіло. Зовсім близько від мене проходив величезний шляхопровід. За його огорожею стрілами пролітали машини. Я більше не розумів, де ми були, лише оглядався навкруги. Жінка якось опинилася в мене за спиною, на досить великій відстані, вона зупинилася на якомусь ґрунтовому майданчику. Жовте волосся, обличчя з розмазаним макіяжем, сумка з різнокольорових клаптиків: вона нагадувала клоуна, що відстав від цирку.
– Ми вже прийшли, – гукнула вона.
І справді за нею була якась споруда, стара рожева стіна, важко було уявити собі, що це частина якоїсь будівлі, де живуть люди. Вона повернулася до цієї стіни. Це було окреме житло, схоже на маленьку напіврозвалену віллу, просто під опорами шляхопроводу. Ми зійшли крізь запорошений чагарник, потім знову піднялися на дві сходинки до дверей, оббитих лиштвами, таких же зелених, як і її спідниця.
Жінка помацала рукою цеглу над дверима й відірвала звідти ключ, приліплений шматочком гумки. Відчинила двері, потім витягнула з рота гумку, яку щойно жувала, і знов приліпила нею ключ до того ж самого місця, притиснувши його пальцями. Коли вона тягнулася вгору за ключем, я подивився на її відкриті пахви, вони не
