і заборонив Адасеві дарувати їй зрізані квіти, тим паче червоні.
Адась не повірив, що причиною погіршення її здоров’я були троянди, а не кепське лікування, проте приніс їй того ж дня кущик ніжно-рожевих альпійських фіалок у зеленому, життєрадісному кашпо. Милуючись ними – доглянутими, нагодованими, оточеними численними пуп’янками, вона почала підправлятися. І, полишаючи лікарню, взяла фіалку з собою. Дибаючи до Адася, який чекав її в прийомному покої, вона подумки дякувала їм за те, що вони не очамріли від запаху ліків і хлорки, не почорніли від її розпачу, а спили, не похлинувшись, якусь дещицю його, розбавивши морок, що обліг її душу, барвами світанку, й тепер якось можна жити… З Адасем, який біжить до неї, щоб сховати запазуш, наче найдорожчу коштовність, яка дивом випала з кощавої руки всесвітньої злодійки.
Домівка зустріла її напруженим мовчанням, як свекруха колишню невістку, котрої не сподівалася, і якимись незнайомими, ворожими їй запахами – запахами чужого гнізда. Щоб позбутися їх, вона щоранку пекла півсотні пиріжків з малиною, чорницею, яблуками. Кілька залишала Адасеві, котрий також пахнув їй чужиною, а решту несла до Володимирського собору й роздавала жебракам. Коли ті запитували, за кого мають молитися, вона відказувала: «За всіх, що зів’яли дочасно», – й, не заходячи в храм, поверталася додому.
Дорогою їй здавалося, що тілом вона зосталася під церквою з прошаками, а душею відходить усе далі й далі від себе, у той кращий світ, де наймиліші вже стужилися за нею…
І рвалася на службу, в знамениту хірургічну клініку, де впродовж десять років працювала операційною сестрою… Але повернення не принесло їй утіхи, бо після хвороби вона зробилася надміру співчутливою до чужих страждань, а вигляд крові викликав нудоту й сльози. Відтак лікарі порадили їй на деякий час забути про роботу й податися у якийсь путній санаторій. Але Євгенія, незважаючи на вмовляння Адася, нікуди не поїхала: боялася, що незнайомі, неприємні запахи назавше витіснять з квартири її дух.
Відпровадивши чоловіка на службу (на той час він уже очолював концерн «Зело України»), вона до обіду пекла для прошаків і готувала Адасеві різні смаколики, а потім, приклавшись до чарки, аж до повернення чоловіка лежала в ліжку й уявляла собі, як душа її легко й безболісно позбувається тіла й лине… туди, де їй належить бути. Й напевне, спилася б, якби не Андріяна…
Євгенія познайомилася з нею на виставці квітів, які проводив концерн Адася в парку, що на дніпровських схилах. Вона першою підійшла до неї:
– Андріяна Рясна – художниця, журналістка, – жестом підкликала молодика з кінокамерою і вручила Євгенії мікрофон. – Коротке інтерв’ю для київських новин та журналу «Золота пора». Які квіти наймиліші вам, гарній жінці в розквіті життя?
– Живі. В горщиках, – зашарівшись, промимрила Євгенія.
– Мені також! – дружелюбно й підбадьорливо посміхнулася Андріяна. – Чи подобається
