міни. На малесенькому клаптику чорнозему поблизу будинку дівчина посадила город – з такою лютою пристрастю, яка властива лише дітям, що виросли в місті. Незважаючи на вигорілу землю, незважаючи на брак води. Колись тут буде альтанка з липи, кімнатка зеленкуватого світла.
Караваджо увійшов до кухні й побачив, що Хана сидить згорблена за столом. Він не бачив її обличчя чи рук, захованих під тілом, а тільки голу спину, неприкриті плечі.
Вона не спала і не була нерухомою. З кожним схлипуванням її голова здригалася.
Караваджо зупинився. Сльози виснажують більше за будь-яку роботу. Ще не розвиднілось. Її обличчя контрастувало з темною стільницею.
– Хано, – промовив чоловік, і дівчина застигла, наче могла стати невидимою, просто припинивши рухатися. – Хано.
Вона застогнала, і цей звук зводився перепоною між ними, наче ріка, яку вона не могла переплисти.
Спочатку він не був впевнений, чи можна торкнутися її оголеної спини, а потім знову повторив «Хано», і його перебинтована рука лягла на дівоче плече. Хана тремтіла. «Бездонний смуток, – подумав Караваджо, – коли єдина можливість вижити – усе видерти з коренем».
Хана випросталася, не підіймаючи голови, а потім підвелася перед ним так, ніби відривалася від намагніченого столу.
– Не торкайся, якщо сподіваєшся трахнути мене.
Шкіра біліла над спідницею, єдиним одягом, який вона мала зараз на собі, так наче дівчина щойно вистрибнула з ліжка, натягла перше, що потрапило під руку, і вийшла сюди, до прохолоди з пагорбів, котра просочилась крізь відчинені двері й огорнула її. Розчервоніле обличчя було мокрим.
– Хано.
– Хіба ти не зрозумів?
– За що ти так його обожнюєш?
– Я кохаю його.
– Ні, не кохаєш, ти обожнюєш його. Створюєш собі кумира.
– Йди геть, Караваджо. Прошу.
– Ти з якихось причин прив’язуєш себе до мерця.
– Я думаю, він святий. Святий без надії. Чи буває так? І ми жадаємо лише одного – врятувати його.
– Хіба ти не бачиш, йому байдуже!
– Мені вистачить сил, щоб любити його.
– Тобі двадцять років, а ти вирвала себе з цього світу, щоб любити привида! – Караваджо на мить замовк. – Ти мусиш врятувати насамперед себе від розпачу. Розпач – найближчий родич ненависті. Дозволь мені розповісти. Це найважливіша річ з усього, чого я навчився. Якщо ти вип’єш отруту, призначену для когось іншого, сподіваючись полегшити його страждання, то не врятуєш нікого, а лише накопичиш отруту в собі. Ті люди в пустелі були кмітливішими за тебе. Вони збагнули, що його можна використати. Тому й врятували його, але коли він став непотрібний – позбулися.
– Дай мені спокій.
Коли в серці Хани порожньо, вона сідає у високі вологі трави фруктового саду, пам’ятаючи про проблеми із сухожиллями. Дівчина чистить знайдену на дереві сливку
