у світі. Пол навіть чернетки спалив.
Два роки важкої праці, а їй навіть не сподобалося, до того ж вона була божевільна.
Їй подобалася Мізері. Саме Мізері, а не якийсь там недолугий лихослівний латинос, крадій автівок із Іспанського Гарлему[29].
Він пригадав, як хотів сказати їй: «Ні, хоч накрути з тих сторінок паперових човників, тільки… прошу…»
Знову нахлинули злість та приниження, на що ноги відповіли першим глухим нападом болю. Так. Праця, гордість за свою працю, цінність самої праці… коли біль посилювався, всі ці речі перетворювалися на тіні від магічного ліхтаря. Те, що вона так вчинила з Полом, що вона змогла так вчинити (коли більшу частину життя він вважав, що слово «письменник» є найбільш вдалим визначенням його сутності), робило з неї справжнього монстра, і треба було вириватися з його полону. Вона дійсно була ідолом, і якщо вона не вб’є його самого, то може вбити те, що живе всередині нього.
Пол почув жадібний виск свині. Енні вирішила, що він образився, але насправді він вважав, що ім’я Мізері дуже личить цій тварині. Пол пригадав, як жінка вдавала з себе свиню, як підібрала до носа верхню губу, як щоки розгладилися і на мить Енні перетворилася на свиню. «Рох! РООХ!»
Із сараю долинув голос Енні: «Вацюшки, паць-паць-паць!»
Він відкинувся на подушки, закрив очі рукою і спробував триматися своєї злості, бо вона додавала хоробрості. Хоробра людина здатна мислити. Боягуз – ні.
Ця жінка колись була медсестрою, в цьому він був переконаний. Чи вона досі працювала медсестрою? Ні, бо не ходила на роботу. Чому вона припинила працювати за спеціальністю? Відповідь очевидна – бо в неї гвинтиків бракувало, та й ті, що лишилися, не трималися місця. І якщо він зміг це розгледіти крізь туман болю, що його оточував, то її колегам усе було би ясно, як божий день.
Окрім того, він мав додаткову інформацію, яка дозволяла судити, скільки гвинтиків у неї вже повипадало, чи не так? Вона витягла його з потрощеної машини і замість того, щоб викликати поліцію та «швидку», розмістила в гостьовій кімнаті, проштрикнула вени голками та вкачала в нього до біса наркоти. Стільки, що одного разу в нього навіть сталася, як висловилася Енні, зупинка дихання. Вона нікому не повідомила, що він перебував у неї, і якщо досі цього не зробила, то, значить, і не збиралася.
Чи поводилась би вона так само, якби дістала з заметів якогось Джо Бло з Кокомо[30]? Ні. Ні, йому так не думалося. Вона залишила його в себе, бо він був Полом Шелдоном, а вона…
– Моя найпалкіша шанувальниця, – пробурмотів Пол і знову прикрив рукою очі.
У темряві розквітнув іще один жахливий спогад: мати повела його до Бостонського зоопарку, і він побачив там великого гордого птаха. У нього було надзвичайно гарне пір’я – червоне, пурпурове, небесно-блакитне, – Пол такого ще не бачив, і найсумніші у світі очі. Він спитав маму, звідки цей птах, і вона відповіла, що з Африки. Він зрозумів, що птахові судилося
East Harlem, Spanish Harlem, El Barrio – один із районів Верхнього Мангеттену в Нью-Йорку, де мешкають здебільшого латиноамериканці.
Joe Blow from Kokomo – будь-яка середньостатистична особа; схожі імена Джон Доу (жін. Джейн Доу) використовуються для позначення людей, особи яких не виходить встановити, – люди з втратою пам’яті чи неідентифіковані трупи.
