розплющив очі й обтер спітніле чоло. Марення було неприємним і лишило недобрий осад. Із вікна вже прозирали сонячні промені. Віра ще спала. Влад підвівся з постелі й побрів на кухню. Зварив міцну каву, сів за стіл і замислився.
Що ж його робити? Може, не варто поспішати з одкровеннями? Цей сон йому не сподобався. Хоч він не вірив у якесь значення снів – точніше, вважав їх продуктами перетравлення щоденних подій та емоцій, – цей сон йому видався віщим.
А раптом він зараз відкриється перед Вірою, розповість про всі свої гріхи, а вона лишить його, гримнувши дверима? Він не може її втратити. Не може. Зачекати, чи що… Так. Він зачекає. І добре все обдумає ще раз. Ну навіщо поспішати?
А може… А може, почати збирати «досьє» на Катерину?! Бити її – її ж картою? Це гарна ідея, чорт забирай! Хтозна, які секрети має ця мегазірка і від кого вона їх приховує?
Влад зосереджено сьорбав каву, і, здавалось, у мізках прояснювалось. Містер Влад Холмс, геній детективу, розпочне власне приватне розслідування, і зовсім скоро ця мегадурепа, котра мала необережність мерзенно шантажувати його, поплатиться за свою дурість.
От що то свіжа голова! Влад полегшено відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу й випив залишки кави.
До кухні увійшла Віра. Вона подивилася на нього якось сумно, але всміхнулась.
– Чому не розбудив мене?
– Ти так гарно спала, кицю, не хотів тривожити твого сну. Зараз зварю тобі каву, чекай… – Влад підхопився зі стільця.
– Не треба, котику, я сама.
Віра звичним рухом відчинила шафку, де стояли скляні баночки з кавою і чаєм.
Влад стежив за її рухами і відчув, як у повітрі зависнуло напруження. Їхні слова звучали механічно, вимушено. Усе було ніби так само, але насправді не так. Хотілось негайно розтрощити цю механічність, розірвати напруження. У грудях нестерпно защеміло.
– Я люблю тебе, – вихопилось у нього.
Віра озирнулась і здивовано подивилась на Влада.
– Я люблю тебе, Віруню, ти чуєш? – його голос раптом став хрипким.
– Владику, я теж тебе люблю. Що з тобою таке?
– Нічого. Просто хочу, щоб ти це пам’ятала.
– Добре… – розгублено відповіла вона.
– Підійди до мене.
Віра відставила баночку з кавою і підійшла до Влада. Він підвівся і стиснув її в обіймах.
– Ти…
– Тш-ш. Нічого більше не кажи, – перебив він її.
Розслідування самопроголошеного генія детективу розпочалося з банальних розпитувань колег у філармонії. Ніби між іншим, за кавою й перекурами, він обережно ставив безневинні й начебто малозначущі питання, на які отримував несподівано відверті відповіді.
От люблять патякати наші люди, усі без винятку, що би там не казали про витонченість і неприземленість людей мистецтва. З неймовірною
