був у костюм і сорочку з комірцем, без краватки. В руках у нього була сумка з коричневої шкіри, вона точно була важчою за лікарський саквояж, проте меншою, ніж спортивний рюкзак.
Крім нього, з потяга більше ніхто не вийшов. Двері все ще були відчиненими. Ричер побачив, як праворуч від нього продавець запчастин зробив ще один крок уперед. Чоловік із потяга його помітив. Продавець запчастин назвався та простягнув руку. Ввічливо, шанобливо, приязно та чемно. Чоловік із потяга потиснув простягнену правицю.
Двері досі були відчиненими. Але Ричер продовжував стояти на своєму місці, у темряві. Продавець запчастин узяв шкіряну сумку та повів чоловіка в костюмі у бік виходу. Двері потяга із шумом зачинилися, вагони застугоніли й задрижали, і потяг розпочав свій рух, повільно, дуже повільно, вагон за вагоном.
Продавець запчастин та чоловік у костюмі зникли з виду. Ричер підійшов до платформи й почав спостерігати, як ліхтарі у хвості поїзда танцюють удалині. Десь із темряви Ченґ промовила:
– Вони прямують до мотелю.
Ричер запитав:
– Хто – вони?
– Чоловік із потяга та його новий друг.
Вона вийшла з темряви і сказала:
– Ви не поїхали.
Він відповів:
– Ні, не поїхав.
– Я думала, що ви таки поїдете.
– І я так думав.
– Я вважаю себе хорошою людиною, але гадаю, причина не в мені.
Ричер промовчав. Ченґ промовила:
– Я не це хотіла сказати. Пробачте. Я не таку причину мала на увазі. Не хотіла б видатися самовпевненою. Я хотіла сказати, немає причин для того, щоб я була тією причиною. Боже, я тільки ще більше все псую. Я маю на увазі, ви ж не залишились для того, щоб допомогти мені. Правда ж?
– Ви бачили, як ці двоє тиснули руки?
– Звісно.
– Ось чому я залишився.
8
Ричер провів Ченґ у порожній зал очікування, і вони сіли на лаву, пліч-о-пліч у цілковитій темряві. Ричер запитав:
– Як би ви охарактеризували це рукостискання?
Ченґ перепитала:
– Як саме?
– Розповідь. Історія. Мова жестів.
– Мені це скидалось на те, що помічника керівника відрядили зустрічати якогось важливого покупця.
– Вони зустрічалися раніше?
– Не думаю.
– Згоден. І непогано це все було організовано цим місцевим чолов’ягою. Хіба не так? Майстерна гра на публіку. Ввічливо, проте без лестощів. Зовсім не так, як він потиснув би руку давньому другові, я певен. Чи своєму свекрові. Чи кредитному інспекторові з банку. Чи колишньому однокласнику, якого він не бачив двадцять років.
– То й що?
– Наш місцевий персонаж має у своєму арсеналі цілу добірку різних рукостискань, і ми можемо припустити, що він однаково
