раз. І, гадаю, не дуже вдало. Я майже певний, що моїх фото в газетах не друкували.
– Можливо, це якась випадкова помилка. Вісімдесят шостий рік минув хтозна-коли. Ваша зовнішність могла сильно змінитися. І ви схожі на людину, яка могла б грати за футбольну команду Пенсильванського університету.
– І я так подумав. Тієї миті.
– А зараз?
– Тепер я думаю, що він намагався прикрити свій зад. Він ховався за якоюсь нісенітницею. Можливо, його навчили цього прийому. Не марнувати час на незграбні заперечення, а одразу перестрибнути до правдоподібної відмовки. Деяким чоловікам могли б сподобатися такі лестощі. Може, вони хотіли б бути футбольними зірками. А хто б не хотів? Можливо, їм задурюють голову і проблема зникає сама собою. Плюс своєю історією він іще й зробив мене молодшим, ніж я є насправді. Що, гадаю, також дуже приємно. Тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого я вже служив в армії. А коледж закінчив вісімдесят третього. Той чоловік зіграв цілу виставу.
– Це ще нічого не доводить.
– Перш за все я запитав його, чи ми зустрічалися раніше. Він відповів, що ні.
– І це ж правда, так?
– Але такий чоловік, який є настільки сильно зацикленим на футболі, що пам’ятає гравців тридцятирічної давнини, якби я запитав його, чи ми зустрічалися, повинен був відповісти: «Ні, сер, але я залюбки потиснув би вам руку». Або він мав би це зробити, коли я йшов геть. Десь повинно було б відбутись це рукостискання. Він належить до рукостискального типу. Для деяких людей це дуже важливо. Я вже з таким стикався. Для них це краще, ніж автограф чи спільне фото. Тому що це особисте. Це фізична близькість. Закладаюся, є багато людей, які бачать цю особу потім по телевізору чи в газеті і думають: «А я йому колись тиснув руку».
– Але вашу руку він не потиснув.
– У цьому й полягає його головна помилка. Він знав, що я ніякий не відомий футболіст. Тож тепер я схиляюся до вашої версії. Їх застерегли, що за допитливими незнайомцями потрібно стежити. Можливо, включно навіть із тим дивакуватим хлопчаком, якого я зустрів зранку. Плюс Ківера знову не було на потягу. Де його в біса носить? Тому я й залишився. Щонайменше на одну ніч. Задля розваги.
– Хто цей чоловік у костюмі, який зійшов з потяга?
– Не знаю. Мабуть, він нетутешній і приїхав сюди в якихось справах. Не планує залишатися надовго, бо речей у нього небагато. Мабуть, багатий. Худорляві люди зазвичай багаті. Ми живемо в дивні часи. Бідні люди товсті, а багаті – худі. Раніше все було інакше.
– Хороші справи чи погані? Це просто збіг, що його зустрів наш «фан Пенсильванського університету», чи він також якось пов’язаний із тим, що намагався з’ясувати тут Ківер?
– Може бути що завгодно.
– Можливо, він лише виробник зрошувальних систем. Генеральний директор великої корпорації.
– У такому випадку, гадаю, ця подорож мала б трохи інший вигляд. Наш хлопець поїхав би на виставку товарів деінде. Можливо, там за коктейлем він зустрів би великого начальника. Тридцятисекундна зустріч, а може, навіть менше. Під час якої він намагався б
