пшениці. Над головою висіли нещільні хмари та місяць, а ще запорошені зірки вдалині.
Було важко визначити, чи вони вже проїхали те місце, де залишили Мойнаханів. Кожна наступна миля нічим не відрізнялася від попередньої. Але темно-червоної вантажівки вже не було. Вони ніде її не помітили: ні на самій дорозі, ні вздовж чисельних поворотів праворуч та ліворуч, які вели через поля до Материного Спочинку. А містечко було за милю від них, тьмяне та примарне о цій порі ночі, і найвищим об’єктом на горизонті були елеватори. Вони поїхали старим шляхом, через найпросторішу частину міста, оминувши шість кількаповерхових будиночків та повернувши на площу, а тоді під’їхали до мотелю. У вікні адміністрації горіло світло.
Ченґ сказала:
– Гайда розважатися.
Вона припаркувала авто під вікном своєї кімнати та заглушила двигун. Вони якусь мить просто сиділи в раптовій тиші, а тоді вийшли надвір. Вони поклали руки на зброю в кишенях і продовжували стояти біля машини, під слабким нічним жовтим світлом електричних ламп на закріплених абажурах над кожними дверима, що всі працювали.
Жодного руху. Жодного звуку. Жодних Мойнаханів, жодного поліційного загону. Нічого. А тоді за сотню футів від них одноокий клерк вийшов зі свого офісу. Він поквапився до них так само, як минулого разу: жестикулюючи та махаючи руками, – а коли наблизився, то сфокусував свій недосконалий погляд на землі й перевів подих.
– Перепрошую, – сказав він. – Було припущено помилки. У результаті цього виникло непорозуміння. Номер двісті п’ятнадцятий у вашому розпорядженні до повернення іншого джентльмена.
Ченґ нічого не відповіла. Ричер сказав:
– Зрозуміло.
Одноокий кивнув, наче на знак згоди, а тоді обернувся та поспішив геть. Ченґ дивилася йому вслід якусь мить, а тоді сказала:
– Це може бути пасткою або засідкою.
– Може бути, – відповів Ричер. – Але я так не думаю. Він не захотів би боротьби просто в номері. Меблі понищаться, а ще в нього піде ціла зима на те, щоб заштукатурити всі діри в гіпсокартоні.
– Ви хочете сказати, що вони здалися?
– Це лише черговий крок у грі.
– Яким буде наступний?
– Цього я не знаю.
– І коли вони його зроблять?
– Мабуть, завтра, – відповів Ричер. Він роззирнувся довкола, на всі три боки «підкови», вниз та вгору. У двісті третьому номері крізь гардини пробивалося світло. Там, де зупинявся чоловік у костюмі. Тепер там мешкав хтось інший.
– Вам добре спатиметься?
– Мабуть. А вам?
– Якщо ні, я постукаю об стіну.
Вони піднялися металевими сходами разом, витягли свої ключі та відімкнули ними замки у дверях, одночасно, проте на відстані двадцяти футів, наче сусіди, які повернулися додому з роботи.
За сотню футів від них одноокий клерк витяг розкладний стілець зі сто другого номера, який досі порожнем стояв, і потягнув його до місця, де сидів на ньому раніше, – на тротуар під вікном свого робочого місця.
Він вирівняв його та всівся,
