палиці з землі підібрати. Шивон попросила мене не говорити цього матері Стіва.
11
Потім приїхала поліція. Мені подобаються поліцейські. Вони мають спеціальну форму й нашивки з номерами, і я знаю, що вони мають робити. Поліцейських було двоє, жінка і чоловік. В обтислих штанах жінки-поліцейського була невелика дірка на щиколотці лівої ноги, а посередині дірки була червона подряпина. До підошви одного з черевиків чоловіка-поліцейського прилип великий оранжевий листок із якогось дерева.
Жінка-поліцейський обхопила руками місіс Шиєрс і повела її до будинку.
Я відірвав голову від трави.
Чоловік-поліцейський присів біля мене навпочіпки й запитав:
– Юначе, ви не хочете мені пояснити, що тут відбувається?
Я сів і відповів:
– Собака помер.
– Це я вже збагнув, – сказав він.
– Гадаю, хтось убив собаку, – додав я.
– Скільки тобі років? – спитав він.
– 15 років, 3 місяці й 2 дні, – відповів я.
– І що саме ти робив у цьому саду? – поцікавився він.
– Обіймав собаку, – сказав я.
– Чому ти обіймав собаку? – спитав поліцейський.
Це було складне запитання. Мені цього хотілося. Мені подобаються собаки. Мені стало сумно, коли я побачив, що собака помер.
Поліцейські мені також подобаються, і я хотів належним чином відповісти на запитання, але чоловік-поліцейський не дав мені часу, аби правильно сформулювати відповідь.
– Чому ти обіймав собаку? – знову спитав він.
– Мені подобаються собаки, – сказав я.
– Це ти вбив собаку? – спитав він.
– Я не вбивав собаку, – заперечив я.
– Це твої вила? – спитав він.
– Ні, – відповів я.
– Здається, тебе дуже засмутив цей випадок, – сказав він.
Він ставив забагато запитань і ставив їх надто швидко. Вони накопичувалися в моїй голові, наче хлібини на заводі, де працює Дядько Террі. Це завод-пекарня, і він керує різальними машинами. Інколи різалка працює недостатньо швидко, а хліб усе прибуває, і створюється затор. Інколи я думаю, що мій розум – це теж машина, але не обов’язково для нарізання хліба. Мені так легше пояснювати людям, що відбувається в моїй голові.
Поліцейський сказав:
– Я питаю тебе ще раз…
Я знову повалився на моріжок, притиснув чоло до землі й почав видавати звуки, які Батько називає стогоном. Я видаю цей звук, коли в мою голову надходить забагато інформації із зовнішнього світу. Це наче прикласти радіо до вуха, коли тобі погано, і налаштувати його на хвилю між станціями, де є тільки білий шум, і ввімкнути звук на повну, щоб чути лише цей звук і знати, що ти в безпеці, бо не чуєш нічого іншого.
Поліцейський схопив мене за руку й поставив на ноги.
Мені не сподобалося,
