розказував. Голосу він, мабуть, більше ніколи не втратить, але все може бути. – Він глянув на годинник. – Знаєш що? Я б охоче потеревенив з тобою ще, але треба їхати, бо хочу до ночі дістатися Портсмута. А тобі краще йти додому. І там тримати в таємниці ще одне – те, що ти мене сьогодні навідував. Хай це залишиться між нами, добре?
– Так.
– Правда ж, ти не йшов повз будинок Мі-Мо?
Я підкотив очі, наче хотів спитати, чи справді він мене вважає таким дурним, і Джейкобз знову розсміявся. Мене тішило те, що я можу його розсмішити, попри все, що сталося.
– Я зрізав кут через поле Марстеллара.
– Молодчина.
Я не хотів іти й не хотів, щоб він їхав.
– А можна спитати ще одне?
– Можна, але тільки швидко.
– Коли ви читали свою… – Я не хотів вимовляти слово «проповідь», воно чомусь здавалося небезпечним. – Коли ви говорили в церкві, то сказали, що в блискавці типу п’ятдесят тисяч градусів. Це правда?
Обличчя в нього засяяло – як бувало лише тоді, коли хтось порушував тему електрики. Його хобі-коник, як сказала б Клер. Тато назвав би це одержимістю.
– Цілковита правда! Блискавка – найпотужніша сила природи, окрім хіба що землетрусів і цунамі. Потужніша за торнадо й набагато могутніша за урагани. Ти коли-небудь бачив, як розряд вдаряє в землю?
Я похитав головою.
– Лише в небі.
– Це прекрасно. Прекрасно і дуже страшно. – Він підвів голову, наче побачив блискавку, але того дня небо було ясно-блакитним, тільки невеличкі білі пухкі пір’їнки поволі пливли собі на південний захід. – Якщо захочеш побачити це зблизька… Ти ж знаєш Лонґмедоу, так?
Авжеж, я знав. На півдорозі до Козячої гори розташовувався державний громадський парк. Називався він Лонґмедоу. Звідти можна було побачити неозорі східні обшири, що тяглися на багато миль до горизонту. Ясної прозорої днини звідти було видно Пустелю штату Мен у Фріпорті. А інколи навіть Атлантичний океан за нею. Щосерпня ЗММ виїжджали на літній пікнік у Лонґмедоу.
– Якщо поїхати на північ дорогою від Лонґмедоу, то приїдеш до будки охорони курорту «Козяча гора»…
– …куди не пускають, якщо ти не член клубу чи не відвідувач курорту.
– Саме так. Класова система в дії. Але перед самою будкою є гравійна дорога, яка розгалужується вліво. Нею може проїхати будь-хто, бо то все державна земля. Приблизно через три милі вона закінчується оглядовим пунктом, який називається Вершина неба. Я вас, дітей, туди не возив, бо там небезпечно – то просто гранітний схил, який закінчується урвищем, дві тисячі футів до дна. Огорожі там нема, лише табличка, яка застерігає людей, щоб не підходили до краю. На Вершині неба стоїть залізна щогла, двадцять футів завдовжки. Її увігнали глибоко в скелю. Поняття не маю, хто її там поставив і навіщо, але вона там вже дуже, дуже давно. Вона повинна бути вся іржава, а натомість чистенька. Знаєш чому?
Я похитав головою.
– Бо
