Мабуть, чекав когось, але той запізнювався. Навряд чи він так нетерпляче чекає Юніс. Зарано. Зараз лише 11:55. Вона пройшла повз цього чоловіка. Її думки крутилися навколо співбесіди і роботодавця. Вона сподівалася, він виглядає, як отой чоловік, котрого вона проминула за рогом. Утім, можливо, роботодавець жінка – різка, неприємна, колюча, із чорним стриженим волоссям і яскраво-червоною помадою. Досягши блискучих зелених дверей за адресою, яку їй дали на Блумсбері-стрит, Юніс краєм ока помітила: на протилежному боці вулиці на тротуарі зібрався натовп, десь віддаля завила сирена. Вона натиснула кнопку дзвінка і чекала, прибравши своєї найліпшої постави – випрямила спину, високо підняла голову. Почулися кроки (хтось опускався сходами) – і двері відчинилися.
Юніс закохалася в цього чоловіка, щойно його побачила. Його зовнішність була досить непримітна, якщо розглядати кожну рису окремо: середній зріст, середня статура, каштанове волосся, приємне обличчя, два ока, два вуха, один ніс, рот. Але усе вкупі утворювало людину-шедевр. Чоловік схопив її за руку, немов рятуючи потопельника, й затягнув на сходи, де стояв сам. Трохи засапавшись від напруження та ентузіазму, він запросив дівчину йти за собою.
– Ви, напевно, Юніс. Приємно познайомитися. Називайте мене Бомбардир. Це моє прізвисько.
Офіс, куди вони зайшли, був на найвищому поверсі, просторий, світлий і дуже зручно обставлений. Полиці й шухляди вишикувалися попід стінами, три кабінки розмістилися біля вікна. Юніс заінтригували таблички, на яких написано «Том», «Дік» і «Гаррі».
– Це тунелі, – пояснив Бомбардир, помітивши спантеличений вираз на її обличчі. Юніс така заувага нічого не пояснила.
– «Велика втеча»? Стів Мак-Квін, Діккі Еттенборо, мішки бруду, колючий дріт і мотоцикл?
Юніс усміхнулася.
– Ви ж дивилися, чи не так? Чудовий фільм!
Він почав насвистувати музику з «Великої втечі».
Бомбардир підкорив серце Юніс. Ця робота просто створена для неї. Якщо їй не дадуть тут працювати, вона прикує себе до однієї з цих кабінок ланцюгами. На щастя, такого робити не довелося. Виявилося, достатньо й того, що вона дивилася «Велику втечу» і цей фільм їй сподобався. Бомбардир заварив чаю на крихітній офісній кухні, щоб відсвяткувати її нову посаду. Коли він виходив з кухні, почувся якийсь дивний звук. Цей звук походив від невеличкого білого з рудим тер’єра. Особливі прикмети – коричнева пляма навколо лівого ока, напівприпідняте вухо. Тер’єр рухався з допомогою дерев’яного пристрою на двох колесах, який штовхав, гребучи передніми лапами.
– Познайомся з Дуґласом. Моя права рука. Точніше, лапа.
– Вітаю вас, Дуґласе, – урочисто промовила Юніс і додала: – Наважуся припустити, Бадер[8].
Від утіхи Бомбардир гупнув кулаком по столу.
– Я знав, що ви саме та людина, котра нам потрібна! А як вам чай?
Під час чаювання з печивом (пес пив із блюдця) Юніс дізналася,
Бомбардир назвав свого пса на честь сера Дуґласа Роберта Стюарта Бадера – пілота Королівських повітряних сил Великої Британії, який воював у Другій світовій війні й утратив обидві ноги. 1956 року вийшов фільм «Сягнути до небес» за мотивами його біографії.
