style="font-size:15px;"> Мальва завбачливо обвиває себе руками. Змія загрозливо сичить.
– Ти маєш це зробити добровільно, дочко темного бога, бо інакше так і залишишся стояти на порозі й нікуди не підеш: ані вийдеш, ані зайдеш.
Мальва не розуміла, чого від неї хочуть. Рішення раптово зринуло в голові. Потрібна її плоть? Що ж, відрізáти собі палець чи вуха вона не стане. Адже кров – це також її плоть, чи не так?
Мальва простягає Ягілці руку:
– Я готова. Можеш узяти моєї крові. Моєї плоті. Я не хочу тут залишатися надовго. І не можу.
Ягілка хапає Мальву за ліву руку, звідкись у її руках з’являється ніж, вона робить на зап’ястку дівчини легкий надріз, нахиляє руку поближче до пащеки змії, а та… Відкриває свого гидкого зміїного рота і пожадливо п’є. Усе відбувається дуже швидко, що Мальва й отямитися не встигає, як уже сидить в іншій кімнаті за столом, а Ягілка омиває її рану водою і заспокійливо мимрить:
– Тепер жодна змія в жодному світі тебе не зачепить. Вони знають твою сутність і смак твого темного сонця. Темне сонце часто обпалює й живих. Тих, хто бачив смерть рідних, хто вийшов з лона смерті. Твоя матінка, щойно тебе народивши, померла. Темне сонце живе в тобі.
У Мальві від того, що відбувається, язик прилипає до піднебіння. Вона ж наче сама запропонувала свою кров, однак усе було аж надто несподівано. Ну, маленький укол в палець і краплина крові, але ж не фонтан…
– Ось так, – бубонить під ніс Ягілка. – Промию добре, і за мить будеш як нова.
– Ага. Я згідна бути як нова, але, будь ласка… – Мальва трохи перелякано дивиться на свою порізану руку та на те, як швидко та безболісно Мертва Ягілчина чарівна вода заживляє рану. – …Не треба більше нічого в мені надрізати і знак Чорного Сонця, який ви маєте на тілі, теж мені не треба робити. Домовилися? Я не хочу ані тавра, ані тату. Я проти. І пропонувати мене, як обід вашій подрузі змії, теж не треба. Нехай навіть вона особлива та врятувала саму Земун.
Ягілка весело підморгує Мальві:
– Ой, дівчинка злякалася! Донька Стрибога чогось боїться? А я думала, що ти як Колобок, котрий від усіх утік.
– Не від усіх, – бурчить Мальва. – У кінці казки його Лисиця зжерла.
– Невже? – хитро посміхається Ягілка. – У викладі смертних, мабуть. А мені геть інший варіант про Колобка подобається. Отой, де всі жили в добрі та злагоді.
– Ага, і стали сухарями, – саркастично додала Мальва.
– Якими сухарями? – не розуміючи іронії, запитала Ягілка. – Гаразд. Не кисни. Ніхто тебе не чіпатиме, не їстиме, і не тавруватиме. Тим паче, не зробить Колобком. Особливі відмітки на тілі мають право носити лишень обрані, а ще жриці та оракули. І то не всі. Наш теперішній Оракул, наприклад, жодної не має.
– Не заслужив? – перепитує здивована Мальва. Скільки вона чула про цього старого діда, про те, що кожне пророцтво – то зморшка на його обличчі, і про те, що Птаха часто вступає з ним у суперечку, не погоджуючись з його пророцтвами.
Конец
