репутація «Сернеру» точно не була його головним активом. Купівля «Міленіуму» стала б видимою ознакою того, що концерн так чи інакше цікавиться журналістикою і дбає про свободу слова, навіть якщо це й неправда. Правління «Сернеру» могло пристати на такий тактичний хід, тож Левін домігся свого. Досить довго ситуація здавалася виграшною для всіх сторін.
«Сернер» здобув хорошу рекламу, а «Міленіум» зберіг свій штат, діставши ще й змогу зосередитися на тому, на чому редакція зналася найкраще, – на ретельно підготованих, добре написаних репортажах. Сам Левін сяяв, як сонце, і навіть узяв участь в дебатах у Журналістському клубі, де, як завжди, скромно оголосив: «Я вірю в цю добропорядну справу. Я завжди боровся за журналістські розслідування».
Але потім… Він не схотів про це думати. Спочатку він не надто журився кампанією проти Блумквіста. Відколи його колишній колега злетів на медійний небосхил, Левін потайки радів, що з Мікаела раз по раз глумилися в засобах масової інформації. Тепер, одначе, його зловтіха тривала недовго. Молодий Сернерів син Торвалд довідався про веремію в соціальних мережах і роздмухав з того казна-що. Узагалі він був з тієї породи людей, яким нема ніякого діла до журналістів. Та він любив владу, а отже, й інтриги. І от саме в цій ситуації він побачив для себе можливість здобути кілька балів або ж просто заткнути за пояс старших членів правління. Торвалд досить швидко змусив виконавчого директора Стіґа Шмідта, який донедавна не мав часу на такі дрібниці, заявити, що про жодний привілей для «Міленіуму» не може бути й мови, що їм, як і всім іншим компаніям концерну, доведеться призвичаюватися до нових часів.
Левін, устигнувши врочисто пообіцяти Еріці Берґер не втручатись у редакційну політику видання, хіба тільки як друг і радник, раптом відчув, що його руки зв’язані, і був змушений грати в складну приховану гру. Він щосили поривався запалити Еріку, Малін і Крістера ідеєю робити журнал по-новому, так і не спромігшись, правда, чітко сформулювати, що саме має на увазі. Хоч це й не дивно, бо вигадане в паніці рідко коли набирає конкретних форм. Одне було зрозуміло – «Міленіум» має омолодитися й стати комерційно успішнішим.
Уве, певна річ, весь час повторював, що не може бути й мови про відступ від духу журналу та зміну його зухвало-загонистої позиції, хоч, правду кажучи, і сам не вірив у свої слова. Він лише знав, що керівництво зрадіє, коли в журналі побільшає гламуру й поменшає великих розслідувань в економічній сфері, адже саме вони можуть дратувати рекламодавців і створювати для правління ворогів. Хоч Еріці, звісно ж, він не прохопився про це й словом.
Левін прагнув уникнути зайвих конфліктів, тож на зустріч з колективом редакції одягнувся буденніше, ніж зазвичай. Він не хотів нікого провокувати своїми блискучими костюмами й краватками, дарма що в головному офісі це вже було, як кажуть французи, de rigueur[1]. Натомість він обрав джинси, білу сорочку й темно-синій светр
Неодмінний, той, якого вимагає етикет (
