кілька досліджень щодо ваших читачів і суспільного погляду на «Міленіум». Результати деяких з них можуть вас трохи налякати. Але, замість засмучуватися, ви маєте сприйняти це як виклик, пам’ятаючи, що навколо відбуваються божевільні зміни.
Левін зробив паузу, думаючи, що вислів «божевільні зміни» не варто було говорити, бо так він наче намагався видаватися надто розкутим і молодявим, та й узагалі годі розтікатися мислію по древу й весь час жартувати. Як сказав би Гокон Сернер, у журналістів з малою зарплатою почуття гумору теж невелике. «Ба ні, – вирішив Уве, – я з усім упораюсь. Я перетягну їх на свій бік!»
Блумквіст перестав слухати десь після того, як Левін почав пояснювати, що всі вони мають подумати про дигітальну зрілість, і тому пропустив повз вуха слова, що молоде покоління не знає ні про «Міленіум», ні про Мікаела Блумквіста. На жаль, це була саме та мить, коли він вирішив, що з нього досить, і вийшов випити кави в редакційну кухню, тож не мав найменшого уявлення про те, що норвезький консультант Арон Улман голосно, щоб усі почули, сказав:
– Сумно. Невже він так злякався, що його забудуть?
Та насправді тоді це хвилювало Блумквіста найменше. Його розлютило, що Левін вважав, ніби їх можуть урятувати ці всі споживацькі опитування. Не на клятих дослідженнях ринку заснували журнал, а на пристрасті й запалі. «Міленіум» досяг успіху, бо був вірний курсові, який уважав за правильний і значущий, а не тому, що намагався вгадати, куди дме вітер. Мікаел просто стояв на кухні, міркуючи, скільки мине часу, перш ніж до нього вийде Еріка.
Відповідь не забарилася. Дві хвилини. По тому, як цокали її підбори, Мікаел намагався визначити, чи сильно вона розгнівалася. Однак, ставши біля нього, Еріка тільки зажурено всміхнулася.
– Як ти? – спитала вона.
– Просто несила це слухати.
– Ти розумієш, що людям неймовірно незручно, коли ти так поводишся?
– Розумію.
– Гадаю, ти розумієш також, що «Сернер» не може нічого зробити без нашої згоди. Ми й досі все контролюємо.
– Чорта лисого ми контролюємо. Ми їхні заручники, Ріккі! Хіба ти цього не розумієш? Якщо ми їх не послухаємося, вони відмовлять нам у допомозі, і тоді ми опинимось у справжній дупі, – сказав він голосно й сердито, а коли Еріка, цитьнувши на нього, похитала головою, додав стиха: – Вибач. Я поводжуся як розпещене дитя. Я – додому. Мені треба подумати.
– Ти працюєш усе менше й менше.
– Ну, в мене є ще невикористані відгули за понаднормову роботу. Вважаймо, що тепер я ними користуюся.
– Нехай так. Зайти до тебе ввечері?
– Не знаю. Справді, я не знаю, Еріко, – сказав він і, покинувши редакцію, вийшов на Ґетґатсбаккен.
Пронизливий вітер і крижаний дощ ударили Мікаелові в лице. Блумквіст ішов, клянучи все на світі. Проминаючи книгарню, він на мить задумався, чи не
