style="font-size:15px;"> Марко ковтнув чаю, гіркувато-терпкого на смак, тоді ще, і ще. Перед очима крутилася ручка кавомлинка, слухняно оберталася під справними старечими пальцями, обтягнутими сухою шкірою. Кімнату виповнювали запах нагрітих сонцем трав та хрускіт зерен у жорнах. За віковими стінами бив годинник на міській ратуші, звуки лунали стишено, з масним шурхотінням, наче хтось торкався грубої струни на контрабасі.
Марко з зусиллям розплющив очі. Нікого. Скільки він спав? Двадцять хвилин? Годину? Не важило скільки, бо він хотів спати ще, він тільки-но увійшов у смак солодкої непритомності. Відчував прохолоду кімнати, легке ажурне покривало на ногах та грудях, маленьку подушку під головою… Важкі повіки лише кілька секунд протрималися розімкнутими.
Спав так, як не спав уже давно. Прокидався й знову зісковзував у глибоке забуття. Прокинувся голодний, голова свіжа, настрій піднесений. Стан – очікування чогось надзвичайного. Що там в айфоні? Оце маєш! Більше доби минуло. Пропущені дзвінки несуттєві. Від Світлани жодного.
Новини у світі? Нічого справді нового, ті самі проблеми, страхи та очікування ще більших неприємностей. Збираються хмари, темніє й гримить – у великому світі висить у повітрі тривожне передчуття. Гаразд, що з погодою? Усе добре, заспокоїв айфон. Спека покинула місто, імовірність дощу нуль відсотків.
Вийшов із душової кабінки, вдягнув білу футболку, джинси, легку вітрівку – уперед! У місто.
За дверима – балкон, хіба він тут був, цей довгий рипучий балкон-тераса? Учора він його не зауважив. Спустився з низького бельетажа надвір, тут всюди, мабуть, по два входи-виходи. Перетнув вузький простір у напрямку до площі Ринок. Кроки лунко відбивалися від стін та від стелі напівтемних сіней будинку. Масивні двері на площу виявилися зачиненими. Підсвітив собі мобілкою: ані кнопки домофону, ані шпарки до ключа. Як вийти? Провів плямкою світла вправо-вліво, вона ковзнула стіною далі, поверхнею готичного обрамлення колишніх, уже неіснуючих дверей. Цегляна кладка. Кам’яний одвірок навколо неї. Е ні, усе ж таки двері! Грубі білі двері. Ось і клямка. Марко торкнувся холодного металу, натиснув – і під пронизливий скрегіт іржавих петель вийшов на сонце.
Площа відразу вхопила його, вдарила яскравою картинкою по очах, затягла у вир пістрявого натовпу, не давши оговтатися від надміру світла й тепла. Юрма шуміла, наче рясний дощ. Заплющиш очі – почуєш зливу.
– Паноньцю, купіть гортензію для своєї пані! Абись-но знала, як ви її кохаєте!
Дівчинка з кошиком, наповненим букетами квітів, простягнула йому три гілочки, зібрані стрічкою, – білі квіти, рожеві й бузкові. І втратила до нього цікавість, щойно він заперечно хитнув головою. Юну квіткарку вже проминала артистична пара, на неї й перемкнула вона свою увагу. Молодик у театральному котелку на потилиці та дівчина в довгій білій сукні й крислатому капелюсі зі штучними квітами. Молодик підтримував руку панянки в себе на зігнутому лікті, щось шепотів, нахилившися до неї, мало не лоскочучи рожеву щічку
