кам’яним орлом, на картуші будинку. Якась наче тінь промайнула, схоже, від кінокамери. Так от вони звідки знімають! І то, мабуть, історичний фільм. Або рекламний ролик для промоції туристичного міста.
Жодного разу, поки Марко обходив площу Ринок за периметром, жодного разу він не згадав про Світлану. А тут, під будинком з орлом нагорі, раптом сяйнуло: «Світлана!» І стало йому шкода, так шкода, що її немає зараз поруч, що він не може розділити з нею все, що бачить та чує, що нема кому зараз сказати: «Дивися, дивися!» І перезирнутися. Він згодом розповість їй про цю дивну прогулянку, але його розповідь виглядатиме наче вигадка або сон, Світлана слухатиме його зі своєю іронічною усмішкою, вона не повірить. А ще він подумав, що її напівжартівливі докори в його нерішучості мали-таки під собою певний ґрунт. Бо як він мав вчинити кількома днями раніше? Сказав би: збирайся, я замовляю квитки, їдьмо нарешті! Ми ж так хотіли до Львова вдвох!
– Гей, послухайте…
Дівоче обличчя визирнуло й сховалося за театральну тумбу, за край афіші, задертий скрученою руркою. Опера Вагнера «Лоенгрін». Великий міський театр. Марко ступив уперед, назустріч – його відразу вхопила дівоча рука, безцеремонно втягнула за тумбу.
– Допоможіть, будь ласка! – прошепотіла дівчина.
Вона ледве стримувала сміх, кусала собі нижню губу, аби не розсміятися. Біла довга сукня з чорним атласним пояском, капелюшок, жива квітка над чолом.
– Проведіть мене до межі зони. Можете? Вас це не надто обтяжить? У нас тут, розумієте, ще й квест із друзями. Я маю дійти майже до короля Данила… Неодмінно в супроводі дивака, тобто особливого з вигляду чоловіка, нестандартного. – Вона кинула погляд на його джинси та вітрівку. – Такого, як ви. Не ображаєтеся?
– Квест? – перепитав Марко.
– Ну квест… – протягло мовила дівчина в нетерпінні. – Стара забута гра. У неї вже років двадцять мало хто грає. А ми от захопилися. Це моє чергове завдання, бачите, у записці? Усе має бути по-старому: папір, кілька слів, написаних від руки. Такі правила. Я щойно цю записку отримала. Тепер самій не можна пересуватися, лише… з диваком. А наступна записка чекає на Галицькій, на порозі кравецької майстерні, неподалік від пам’ятника Данилу Галицькому. Поможіть, прошу…
Марко мовчав, бо надто багато хотів запитати. Що ж це все значить?
– Виведіть мене із зони, – напосідала дівчина, навіть за рукав його смикнула. – Час пішов.
Марко узяв руку дівчини, заклав собі за лікоть, і вони вийшли удвох зі свого сховку.
– Туди! – Дівчина кивнула, вони рушили за двома огрядними панями в капелюхах із павичим пір’ям, обігнали їхній неквапний хід.
– Зйомки? – нейтральним голосом поцікавився Марко.
– Можливо, – охоче підтакнула дівчина. – Сьогодні тринадцятий рік. Усі в системі, окрім вас. – Вона усміхнулася. – Наплутали щось?
Марко
