і нових задач. Це може бути що завгодно: лишитися в садочку, відстояти право на пізнє засинання, залишитися вдома, навчитися збирати речі до школи, протистояти кривдникам і багато-багато іншого. Достатніх навичок та ефективних стратегій вистачає не завжди, а ми, дорослі, натомість завжди маємо й пропонуємо готові варіанти (часто ці варіанти є, як кажуть, без варіантів). Дитина ж прагне зробити все сама, і саме тому приходять «кризи». Дитина протестує, ігнорує, вимагає, кричить, використовує всі способи вирішення проблеми. Наша задача – набратися сил і терпіння… і запропонувати способи дій, які, по-перше, не утискають самостійності, а по-друге, є прийнятними для всіх.
Вікові ж кризи є такими гострими, бо пов’язані з цілою купою навичок самостійності, які треба опанувати в певному віці. У такий спосіб кожна криза – це намагання відстояти свою територію, вибороти своє право на самостійність у дорослих, які знають, як правильно та краще. Звісно, більшість наших рішень є вірними, однак з дітьми їх краще реалізовувати з огляду на поради, які пишуть на сторінках жіночих журналів у рубриках «Як утримати чоловіка». Дитина має бути переконана, що рішення належить їй, що це саме вона захотіла щось зробити, з’їсти, кудись піти, щось вивчити, причому чим далі, тим менше батьківської волі має бути в цих рішеннях.
Загалом щоразу ми маємо справу з так званими кризами хотіння. Діти хочуть чогось, чого не можуть досягти, бо ми їм не даємо такої можливості. У три – вдягати шкарпетки п’ятками догори, у шість – бігати на перервах до сьомого поту, у п’ятнадцять – цілуватися під дверима до опівночі. Власне, є родини, у яких кризи не минають, і, як не дивно, це добре. Це свідчить про те, що дитина не здається в своїх намаганнях звільнитися від пильного батьківського ока та міцних рук.
Загалом, може бути кілька кризових сценаріїв. Перший, найкращий, у якому батьки, збагнувши, що від дитячої самостійності нікуди не дінешся, здаються і дозволяють пробувати. І це не має бути все і відразу, спочатку хоча б шкарпетки. Тоді дитина, переконавшись, що на її самодетермінацію ніхто не зазіхає, та відвоювавши право ходити догори дригом, заспокоюється до наступних заборон. Мудрість батьківської поведінки в тому, що, по-перше, є дозвіл на самостійність, а по-друге, дозвіл на самостійне виправлення наслідків самостійності, який породжує компетентність. Одна справа вибороти право робити щось самому, інша – дістати навичок робити це якісно та виправляти помилки.
Другий сценарій, найпоширеніший, – це коли дорослі час від часу зазіхають на дитячу самостійність, боротьба триває постійно і з перемінним успіхом і часто виходить далеко за межі дитинства, коли батьки продовжують контролювати дорослих дітей. Тут, власне, є досвід вибореної самостійності, але вона доволі хитка. Адже, ледь перечепишся, відразу наштрикуєшся на «Я ж казала!» і «Треба було слухатися!» та почуваєшся незграбним, не дуже розумним і зовсім некомпетентним. Тож часто діти, які ростуть в таких умовах,
