«Чого телишся?», «Не спи – швидше».
Цю історію я розповіла й Лесиним батькам. «То що, нехай так і лишається ні рибою ні м’ясом?» – запитав тато, а мама поклала свою долоню йому на руку, стишуючи. Я його чудово розумію, бо теж хочу, щоб мій син міг відстояти свою думку, заявити про свої потреби та взяти верх в конфлікті. Але також хочу, щоб він знайшов свій зручний саме для нього спосіб відстоювати, заявляти та брати верх. Адже всього цього й справді можна досягти в різний спосіб – і наполегливістю, і перемовинами, і силою, і хитрістю, і поступливістю. Думаю, що Леся також дасть собі раду (зрештою, вона вже це робить) і з друзями, і з шкільними оцінками, і з усім іншим. Усе, що треба, – допомогти знайти її спосіб і вже в ньому щось посилювати та вдосконалювати, саме в тому способі спілкування та взаємодії, який пасує її природі. «Ніхто не йде проти чиєїсь природи. Я ж її ні до чого не змушую, – ображено сказав мені Лесин тато. – Просто хочу, щоб вона виросла щасливою». Що ж, змушувати до щастя – це так по-батьківськи. Звісно, ми хочемо дітям щастя і, зважаючи на власний досвід та помилки, пропонуємо свої рішення та своє уявлення про це щастя і, якщо воно не відповідає дитячому, засмучуємось, дратуємось та наполягаємо на своєму, посилаючись на досвід, якого в нас, звісно, більше.
Поміркуємо, чи можна зробити щасливою, припустимо, сором’язливу дитину, пропонуючи їй роль класної старости, або дитину, яка потребує часу для міркувань, відповідати швидко й не зволікаючи, або вимагаючи від реактивної і непосидючої дитини переписувати книжні сторінки? Запитаєте, як же тоді розвивати здібності, допомогти набути необхідних навичок, посилювати певні сторони? Я б сказала – природовідповідно. Пропонуйте сором’язливим завдання, які додадуть їм впевненості, а не змусять ніяковіти, – наприклад, доручіть відповідальність за маленьку конкретну ділянку роботи. Дозволяйте неквапливим думати і давайте час на рішення, план та дію, а головне – на підготовку, щоб вони почувалися впевнено, коли треба діяти негайно. Створіть для швидких і активних простір, у якому уважність пов’язана зі швидкістю, а не речами, які виключають одна одну. Колись на семінарі відомої танцетерапевта Сьюзі Торторі я зробила для себе відкриття: гіперактивних дітей доволі легко навчити управлінню емоціями й поведінкою, якщо слідувати за їхньою природою, а не проти неї. Сьюзі брала барабан і пропонувала малюкам рухатися в його ритмі швидко-швидко та зупинятися, коли той замовкає. Спочатку вона вибивала ритм сама, а потім пропонувала це робити малюкам. За певний час непосидючі малюки навчилися не лише зупиняти себе після швидкого руку, але й змогли керувати темпом, змінювати біг на ходу та знову на біг. Але найголовніше: малюки почувалися прийнятими з усією своєю імпульсивністю та рухливістю, і, чи не вперше в їхньому житті, ніхто не вимагав: «Будь уважним, повільним, сядь!» Їм дозволяли рухатися, бігати, а до всього ще й керувати процесом.
Дітям же дуже важливо бути прийнятими такими, які вони є, з усіма
