і не може збагнути, чому син такий неможливий. А ще Теодор часто чує, що він «кара господня», «випробування за всі гріхи», а ще він знає, що «краще б його ніколи не було».
Усі діти вередують. Бодай трохи, бодай інколи. Якщо раптом ваша дитина ніколи не тупнула ніжкою; жодного разу не сказала «ні»; ніколи не розкидала іграшок; не сперечалася або в будь-який інший спосіб не проявляла не згоду та протест, то або ви батьки ще дуже маленької дитини, або уважно прочитайте розділ вище. Адже прояви негативних емоцій так само природні для нас, як і радісних; ба більше, бути неслухняним у певному віці – природніше, ніж навпаки.
У психотерапії однією з гострих тем є тема дозволу на емоції та пов’язану з ними поведінку. Ідеться про те, що в багатьох родинах існують заборони на вираження певних емоцій і демонстрацію певної поведінки. Проблема в тому, що й такі емоції, і та поведінка переважно є нормальними та природними, і, забороняючи їх, ми змушуємо дітей почуватися якимись не такими, неправильними, нехорошими, недоладними. Так, малюк не може не журитися за загубленою іграшкою, а ми йому: «Як не соромно за такою дрібницею плакати!» Підліток не може хотіти їхати до бабусі в село, коли вдома у дворі купа друзів і забав; він не може не відстоювати своє право лишитися, не може не сперечатися, а ми: «Як же ти таке безсовісне виросло, одні гульки на думці!» Діти не можуть не опиратися надмірній кількості домашніх завдань, за якими світу не видно, а ми: «І в кого ти таке ледащо?!»
Що чує та сприймає дитина, коли їй забороняють проявляти те, що вона не в змозі не показувати, ще й демонструють неприйняття, відмовляють у любові? Вона чує, що вона якась недоладна, не така, як треба, не варта цього самого прийняття й любові. Вона не може не відчувати та не показувати своїх емоцій, але прагне бути хорошою для батьків, відповідати їхнім очікуванням. Вона переживає внутрішній конфлікт.
Діти вередують переважно тоді, коли їх охоплюють негативні емоції. Тоді, коли їм сумно, прикро, страшно, коли вони зневірені в собі, коли мають проблеми у навчанні або в спілкуванні з вчителями чи ровесниками, у час, коли переживають нерозділене кохання, переймаються зовнішністю, страждають через неможливість мати щось, що є у інших дітей, коли не впевнені у власних здібностях, коли не вдалося чогось досягти чи комусь сподобатися. Найприкріше те, що батьки відмовляють у любові якраз в ці періоди, у час, коли діти найбільше цієї любові потребують. Неприйнятна для дорослих поведінка в усіх цих випадках є не навмисним проявом вередливої натури, а лише симптомом дитячого болю, зойком про допомогу.
На жаль, замість того, щоб розрадити, обійняти, бути поруч, ми засуджуємо, замість того, щоб прийняти малюка з усім його болем, ми забороняємо перейматися ним, замість того, щоб показати: «Я люблю тебе в радості й горі», ми демонструємо розчарування. Власне, ми лишаємо дитину наодинці з її проблемами, переживаннями та прикрощами. Що далі? Далі діти поводяться ще гірше, бо до переживань, пов’язаних із негараздами, додаються злість та образа, спрямовані
