завищену самооцінку. Усе це також відкидає до сприйняття себе наче якогось товару, продукту, який може продаватись за завищену, занижену чи реальну ціну. Знову ж таки, ідеться про те, що чиясь самооцінка правильна, а чиясь ні, виникають алюзії до лінійки, ростоміра, ваг чи інших інструментів, якими можна виміряти чи зважити щось там в людині.
Втішає те, що в наших школах поступово відходять від оцінювання дітей та їхніх знань з метою порівняння одне з одним. Міністерським розпорядженням заборонено ставити оцінки дітям у першому класі, готується впровадження в школи компетентного підходу. Дітям, за європейським прикладом, показуватимуть не лише чого конкретно вони навчилися (рахувати до десяти та складати двозначні числа) та що ще треба підтягнути (множення на два), а й для чого ці навички їм в житті знадобляться (купувати продукти, планувати бюджет). Для цього, знову ж таки, не ставитимуть двійок, а лише визначатимуть рівень розвитку навички та даватимуть завдання, щоб її натренувати, наприклад сходити до крамниці або допомогти батькам розпланувати купівлю різдвяних подарунків. Власне, якщо ми говоримо про навички, про компетентність дитини в майбутньому житті, то потреба в будь-яких оцінках відпадає. Ідеться не про те, добре чи погано я щось роблю в порівнянні з іншими, а про те, чи потрібна мені ця навичка, чи вдається мені це робити й чого я ще маю навчитись, щоб мені це вдалося.
Не певна, що наші звиклі до оцінок шкільні вчителі всі й відразу зможуть перебудувати свою свідомість і викинути з неї шкалу «незадовільно / відмінно», розтягнуту до дванадцяти балів. Не певна, що вони відразу припинять міряти дітей цими балами та порівнювати їх між собою. Також не певна, що вони з легкістю позбавляться прагнення підтягнути всіх до потрібного рівня і навчаться цінувати дітей без оцінок. Думаю, що допомогти їм в цьому зможуть правила, які прийнято в європейських школах (не порівнювати дітей з іншими; давати завдання, які дитина здатна розв’язати; указувати на сильні сторони й фактори зростання), а також наша батьківська підтримка та приклад того, як ми вдома відмовляємося від оцінок.
На цих сторінках я б хотіла не стільки сперечатися про зміст поняття, бо воно теж має право на існування, скільки запропонувати інше – самоцінність. Власне самоцінність як відчуття своєї цінності, важливості, унікальності та неповторності ми маємо розвинути в наших дітлахах. І різниця між тим, оцінюємо ми їх чи цінуємо, є величезною.
Усе частіше я чую від батьків те, що вони не змушують дітей робити домашніх завдань понад силу, що не сварять за шкільні проколи, що разом з ними розмірковують, які предмети, навички та знання знадобляться, а якими можна знехтувати заради спорту чи дозвілля. Стикаюсь з тим, що батьки помічають дитячі якості (наполегливість, чуйність, доброту) та вчинки (допоміг по дому, підтримав друга, не здавався). А ще бачу, як батьки без усіляких традиційних причин, на кшталт гарної оцінки, обіймають, цілують дітей, радіють їхній присутності в своєму
