серед колег, могло спричинити проблеми з працевлаштуванням та потребу в повній зміні професії. Що ж їй не дозволяло оперувати? Вона, відмінниця в школі й університеті, випускниця з найвищим рейтингом, боялася припуститися помилки, бо в ній могли розчаруватися всі – і колеги, і начальник, але найстрашніше те, що могли розчаруватися батьки, які своє життя поклали на те, щоб дати їй якісну освіту. Вона завжди жила у світі, де нею пишалися за те, що вона відмінниця. Але життя не школа та не університет, у роботі хірурга і відповідальність, і ризик, а отже, і величезна можливість схибити.
Маленька Марічка впевнена, що її люблять лише тоді, коли вона радує своїми успіхами, не створює проблем своєю присутністю, тішить батьківську самооцінку своїми досягненнями. У всіх інших випадках дівчинку карають тим, що її не помічають, вона ніби перестає існувати для свого тата, щезає. Я певна, що і мама, і тато (ми багато говорили з ними про це) люблять свою дочку просто так, без жодних умов, тією справжньою безумовною любов’ю, яка зароджується в нас разом з новим життям та укріплюється, коли ми вперше дивимося на новонароджене диво. Батьки люблять, але горезвісна виховна методика не дає їм показати свою любов. Отже, Марічка не знає її і не вірить в неї. В її світі любов – це те, що треба заслужити – віршиком, чемністю, прибраним ліжком, покірним питтям гірких пігулок… Чи може вона відчути свою цінність? Навряд чи. З самооцінкою в неї, можливо, буде все гаразд, адже не кожна дитина знає і вміє стільки, скільки вона, а от з самоцінністю і самосприйняттям – проблеми. Я попросила батьків поміркувати над тим, що буде з їхньою ідеальною дочкою в майбутньому, коли вона не впорається з чимось або не отримає найвищих балів за щось? Що буде, якщо хтось надасть перевагу не їй? Що трапиться, якщо вона не отримає кращу роботу, не стане лікарем, юристом, менеджером року? З чим вона стикнеться, якщо всі її зусилля не матимуть очікуваного результату?
Про Марічку, взагалі-то, я дізналася від бабусі, яка і розказала мені історію про те, як їй чи не тиждень забороняли спілкуватися з онукою, та пожалілась, що її хвилює тривожність маленької, те, як вона переживає перед усіма концертами, відкритими заняттями. Бабуся ніяк не могла зрозуміти, чому маленька переймається тим, як подарувати їй чи дідусю власноруч виліплений чи намальований подарунок. Усе сумно й просто: вона не відчуває себе цінною, бо її цінність залежить від того, чи відповідає вона, її вчинки та вироби очікуванням дорослих.
А тепер про найскладніше: як цінувати дітей та одне одного? Це мистецтво, яке дуже легко розвивається та переймається. Підкреслюйте досягнення, вказуйте на добрі вчинки, дякуйте за турботу та ніжність, радійте усмішкам, доторкам, спільно проведеному часу, грі; а ще – цінуйте зусилля і наміри, а не результат. Дайте зрозуміти і відчути дитині, що ви любите її не тому, що вона робить щось хороше (це ви, звісно, також цінуєте, вдячні і горді), а просто тому, що вона ваша дитина і є у вашому житті. Виявляйте свою любов завжди, а не за якоюсь хитромудрою методикою
