і зсунувся ще більше. У Ґеральта почали німіти пальці, затиснуті на руків’ї кинджалу.
– Йен…
– Заткнися… і припини крутитися…
– Йен?
– Не називай мене так…
– Ти витримаєш?
– Ні, – сказала вона холодно. Уже не билася, висіла на його спині мертвим, безвладним тягарем.
– Йен?
– Заткнися.
– Йен. Пробач мене.
– Ні. Ніколи.
Щось повзло вниз, колодами. Швидко. Наче змія. Мотузка, холодно відсвічуючи, вигинаючись і звиваючись, неначе жива, намацала рухливим кінчиком карк Ґеральта, просунулася під пахвами, сплелася у вільний вузол. Чародійка на ньому застогнала, втягнувши повітря. Він був упевнений, що вона заплаче. Помилявся.
– Увага! – крикнув згори Любисток. – Ми вас витягаємо! Ніщуко! Кеннете! Угору їх! Тягніть!
Ривок, болісне, задушливе стискання напруженої мотузки. Йеннефер важко зітхнула. Поїхали вони угору, швидко, тручись черевами об шорсткі колоди.
Нагорі Йеннефер підвелася першою.
VІІ
– Зі всього табору, – сказав Ґилленстерн, – ми врятували один фургон королю, не враховуючи воза Рубайл. Від загону залишилося семеро лучників. По той бік прірви дороги вже немає, є тільки осип та гладенька стіна, скільки око бачить. Невідомо, чи вцілів хтось із тих, що залишилися, коли міст завалився.
Нєдамір не відповів. Ейк з Денесле, випрямлений, устав перед королем, втупивши в нього блискучі, гарячкові очі.
– Переслідує нас гнів богів, – сказав він, підіймаючи руки. – Згрішили ми, королю Нєдаміре. Це був святий похід, похід проти зла. Бо дракон – це зло, як і кожен дракон – зло втілене. Я не минаю байдуже жодного зла, я чавлю його стопою… Нищу. Так, як наказують боги й Свята Книга.[14]
– Що він верзе? – зморщився Богольт.
– Не знаю, – сказав Ґеральт, поправляючи упряж кобили. – Не зрозумів ані слова.
– Тихо там, – сказав Любисток. – Я намагаюся запам’ятати, може, вдасться використати, якщо доберу рими.
– Мовить Свята Книга, – не на жарт розійшовся Ейк, – що вийде з безодні змій, дракон огидний, із сіма головами й десятьма рогами! А на хребті його сяде жінка у пурпурі й кармазині, й кубок золотий буде у долоні її, а на чолі її виписаний буде знак усілякої й остаточної розпусти!
– Знаю її! – утішився Любисток. – Це ж Цілія, дружина війта Зоммергальдера!
– Вгамуйтеся, пане поете, – сказав Ґилленстерн. – А ви, лицарю з Денесле, говоріть ясніше, якщо ваша ласка.
– Супроти зла, королю, – заволав Ейк, – треба виступати з чистим серцем і з піднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Ґномів, які є язичниками, родяться у темряві й темним силам уклоняються! Чаклунів-блюзнірів, які узурпують божеські права, сили та привілеї! Відьмака, який є мерзотним підкидьком,[15] проклятим, неприродним створінням. Дивуєтеся, що впала на вас кара? Королю Нєдаміре! Досягли ми меж можливого! Не випробовуйте божу милість. Закликаю вас, королю, аби
Усі нижчі казання Ейка з Денесле є парафразом із біблійних образів, зокрема з Апокаліпсиса Івана Богослова.
Підкидьком зветься ельфійська дитина, якою батьки, згідно із народними віруваннями, можуть підмінити дитину людську; цю обра́зу відьмак буде чути на сторінках циклу неодноразово.
