Ґеральте.
– Швидше мене диявол візьме, – відьмак зітхнув обеззброююче щиро. – За що? Я – мерзотний виродок, а моє невродливе обличчя не дає жодної надії на виправлення. Рицар Ейк витягнув мене з прірви, сам того не бажаючи, тому лише, що я намертво тримав вродливу даму. Якби я висів там сам, Ейк і пальцем би не ворухнув. Я ж не помиляюся, рицарю?
– Помиляєтеся, пане Ґеральте, – спокійно сказав мандрівний рицар. – Нікому, хто в біді, я не відмовляю у допомозі. Навіть комусь такому, як відьмак.
– Подякуй, Ґеральте. І вибачся, – різко сказала чародійка. – Інакше ти підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе Ейк цілком правий. Не вмієш ти жити поряд із людьми. Бо ти – інакший. Твоя участь у цьому поході – помилка. Пригнала тебе сюди безглузда мета. Тож доречніше буде поїхати собі. Вважаю, що ти й сам це зрозумів. А якщо ні – то зрозумій нарешті.
– Про яку мету говорить пані? – втрутився Ґилленстерн.
Чародійка глянула на нього, але не відповіла. Любисток і Ярпен Зігрін значуще посміхнулися один до одного, але так, аби чародійка не помітила.
Відьмак глянув у вічі Йеннефер. Ті були холодні.
– Вибачаюся і дякую, лицарю із Денесле, – схилив він голову. – Всім, хто тут присутній, – дякую. За спішний порятунок, наданий нам без роздумів. Чув я, коли висів, що один перед одним рвалися ви на допомогу. У всіх, хто присутній тут, прошу я вибачення. І шляхетну Йеннефер, якій я дякую, не просячи нічого. Прощавайте. Мерзота з власної волі залишить компанію. Бо з мерзоти – досить. Бувай, Любистку.
– Гей, Ґеральте! – крикнув Богольт. – Не дуйся, наче дівчинка, не роби з голки виделки. Дідько забирай…
– Лю-у-у-уди-и-и!
З боку гирла ущелини бігли Козоїд і кілька холопільських міліціонерів, висланих на розвідку.
– Що там? Чого він так репетує? – підняв голову Ніщука.
– Люди… Ваші… милості… – дихав швець.
– Віддишись, чоловіче, – сказав Ґилленстерн, засовуючи великі пальці за золотий пояс.
– Дракон! Там дракон!
– Де?
– За ущелиною… На полонині… Пане, він…
– На коней! – скомандував Ґилленстерн.
– Ніщуко! – крикнув Богольт. – На воза! Пильщику, на коня – і за мною!
– Ноги, хлопці! – гукнув Ярпен Зігрін. – Ноги, най йому зараза!
– Гей, почекайте! – Любисток закинув лютню на плече. – Ґеральте, візьми мене на коня!
– Стрибай!
Ущелина закінчувалася громадою світлих скель, які стояли що далі, то рідше, створюючи нерівномірне коло. Місцевість за ними плавно спускалася на трав’яну нерівну полонину, з усіх боків замкнену вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, річища пересохлих струмків, відкривалися на полонину.
Богольт, який першим дочвалав до бар’єра з каменів, зупинив раптом коня і зіп’явся на стременах.
– О, зараза, – сказав. – О, ясна зараза. Того…
