Знову всілася перед дзеркалом, поволі розчісуючи чорні, кучеряві, лискучі локони. Завжди розчісувала волосся, перш ніж піти до ліжка. Ґеральт вважав те дивацтвом, але любив спостерігати за нею при цьому дійстві. Підозрював, що Йеннефер про це знає. Раптом зробилося йому дуже холодно, а еліксири і справді трусили ним, стискали потилицю, спливали вниз живота хвилями нудоти. Він вилаявся собі під ніс, звалився на ліжко, не перестаючи при цьому спостерігати за Йеннефер.
Рух у кутку кімнати привернув його увагу, притягнув погляд. На криво прибитих до стін, обметаних павутинням оленячих рогах сидів чорний, наче смола, невеликий птах.
Схиливши голову набік, він розглядав відьмака жовтим нерухомим оком.
– Що воно, Йен? Звідки воно тут взялося?
– Що? – Йеннефер повернула голову. – А, це. Це постільга.
– Постільга? Постільги рудо-п’ятнисті, а це – чорне.
– Це чародійська постільга. Я її зробила.
– Навіщо?
– Вона мені потрібна, – відрізала чародійка.
Ґеральт не запитував більше, знав, що Йеннефер не відповість.
– Йдеш завтра до Істредда?
Чародійка відсунула флакончики на край столу, сховала гребінь до шкатулки й зачинила триптихові рамки дзеркала.
– Йду. З самого ранку. А що?
– Нічого.
Вона лягла поруч, не гасячи каганця. Ніколи не гасила світла, не терпіла засинати в темряві. Чи каганець, чи лампа, чи свічка – але мали догоріти до кінця.
Завжди. Ще одне дивацтво. Йеннефер мала неймовірну кількість дивацтв.
– Йен?
– Що?
– Коли ми звідси поїдемо?
– Не набридай. – Вона різко шарпнула перину. – Ми тут усього три дні, а ти поставив це питання щонайменше тридцять разів. Я говорила тобі, що маю тут справи.
– Із Істреддом?
– Так.
Він зітхнув й обійняв її, не приховуючи намірів.
– Гей, – прошепотіла вона, – ти приймав еліксири…
– Ну то й що?
– Нічого, – захихотіла вона, наче підліток, притуляючись до нього, вигинаючись і підіймаючись, аби полегшити знімання сорочки.
Захоплення її наготою, як завжди, із тремтінням стекло йому по спині, засвербіло у пальцях, що торкалися її шкіри. Він торкнувся губами її грудей, круглих і невеликих, із сосками настільки блідими, що виявлялися вони виключно формою. Він уплів пальці їй у волосся, що пахло бузком і аґрусом.
Вона піддалася його пестощам, муркаючи, наче кицька, тручи зігнутим коліном об його стегно.
Скоро виявилося, що – як завжди – він переоцінив свою витривалість щодо відьмацьких еліксирів, забув про їхній шкідливий вплив на організм. «А може, це не еліксири, – подумав він, – може, це втома від битви, ризику, загрози й смерті? Втома, на яку я вже за звичкою не звертаю уваги? Але мій організм, хоча й штучно підправлений, не піддається звиканню. Я реагую природно. От тільки
