Менн повела сторожа до невеличкої, вимощеної цеглою вітальні, поставила перед ним стільця й запобігливо поклала перед ним на стіл його ціпка і трикутного капелюха. Містер Бембль стер піт, що виступив йому рясно від довгої ходи на чоло, глянув задоволено на свого трикутного капелюха і всміхнувся. Так, він усміхнувся. Парафіальні сторожі все ж тільки люди – і містер Бембль усміхнувся.
– Прошу ласкаво, не беріть за зле того, що я вам скажу, сер, – промовила місіс Менн медовим голосом. – Ви так довго йшли, так натомилися, якби не це, я б і слова не мовила. Але… але… може, ви все-таки вип’єте чогось, бодай одну-єдину краплину, містере Бембль?
– Ані краплі, ані крапелиночки, – відмовився той, відмахуючись правицею, з почуттям власної гідності, але досить лагідно.
– А може, все ж таки, – намагалася місіс Менн, спостерігши непевний тон відмови й досить нерішучий жест. – Тільки трішечки з холодною водичкою та кавалочком цукру.
Містер Бембль кахикнув.
– Але ж тільки одну-однісіньку краплю, – улещувала місіс Менн.
– Ну, а чого ж саме? – запитав сторож.
– А що воно могло б бути, містере Бембль? Звісно, треба ж завжди мати в хаті трохи спирту про всяк випадок, як хтось, боронь Боже, з моїх діточок, бува, занедужає, – одказала місіс Менн, одчиняючи дверцята кутньої шафи і становлячи на стіл пляшку та склянку. – Це джин. Я вас не дурю, містере Бембль, це справжній джин.
– Так ось чим ви напуваєте дітей, місіс Менн? – спитав Бембль, уважно стежачи за тим, як вона змішує воду, цукор і джин.
– А звісно, захисти їх голуб’яток, царице небесна, хоч дорого, а доводиться, – відповіла доглядачка. – Хіба ж можу я дивитися спокійно, як вони мучаться на моїх очах, сер?
– Еге, еге, – підтакнув їй містер Бембль, – звичайно, не можете. Ви добра, щира жінка, місіс Менн. – Тут вона поставила перед нього склянку. – За першої ж нагоди я не забуду подати це до відома парафіальної ради, місіс Менн. – Він присунув склянку до себе. – Ви мов рідна мати, місіс Менн. – Він поколотив ложкою в склянці. – П’ю, п’ю щиро за ваше здоров’я, місіс Менн. – І він спорожнив нахильцем півсклянки. – Ну, а тепер до справ, – промовив він, виймаючи з кишені шкіряну записну книжку. – Хлопчині, охрещеному Олівером і нареченому Твістом, стукнув сьогодні дев’ятий рік.
– Захисти його, царице небесна, – вставила місіс Менн, натираючи краєчком фартуха до сліз ліве око.
– Дарма обіцяно було винагороду в десять фунтів стерлінгів (збільшену потім до дванадцятьох), дарма вживала ревних і, так би мовити, надлюдських зусиль парафія, – провадив він, – хто був його батько або якого роду і стану була його мати – нам не поталанило довідатись.
Місіс Менн здивовано розвела руками, але за хвилю додала:
– Але звідки взялося тоді взагалі в нього прізвище?
– Його вигадав я, – одказав сторож, гордо випростуючись.
– Ви, містере Бембль?!
– Я,
