і містером Гемфільдом; обличчя йому розплилося в сонячну ухмілку, коли він побачив, що містер Гемфільд зацікавився об’явою. Сам Бог посилає цього чоловіка Оліверові Твісту за вихователя!
Ознайомившись із оголошенням, містер Гемфільд усміхнувся й собі – він саме потребував п’ятьох фунтів, а щодо хлопця, що йшов на придаток, то містер Гемфільд занадто добре знав притулчанський режим і міг наперед сказати, що це буде напевно мале мізерне дитинча, створене самою природою для коминів. Містер Гемфільд іще раз перечитав об’яву од краю до краю і, скидаючи свою хутрову шапку, чемно звернувся до пана в білому жилеті:
– Отут пишеться, що парафія оддає в науку пацана, сер?
– Ну, то що ж, мій голубе? – відповів той з доброзичливою ухмілкою.
– Якщо парафія бажає навчити його легкого, приємного ремества у почтивого коминотруса, майстра свого діла, – провадив містер Гемфільд, – то я його хоч зараз візьму; учень мені саме б знадобився.
– Заходьте, – запросив пан у білому жилеті.
Містер Гемфільд відстав на хвилю, ще раз оперезав осла батогом, сіпнув поводами за морду, щоб тому, бува, не спало на думку податися тим часом світ за очі, і пішов за джентльменом до тієї самої кімнати, де Олівер уперше побачив його білий жилет.
– Брудне ремество, – промовив містер Лімбкінс, коли Гемфільд удруге відрапортував своє бажання.
– Малі коминотруси часто душаться в димарях, – зауважив другий член Ради.
– Це тому, що часом, перш ніж підпалити солому, її змочують, щоб вони там не отягалися, – пояснив містер Гемфільд, – бачите, тоді курить самий лише дим, полум’я нема, а це до пуття все одно не доводить; дим тільки сон на хлопців наганяє. А звісна річ – хлопця хлібом не годуй, тільки спати дай. Хлопці, щоб ви знали, джентльмени, вперті й ледачі бестії, і тільки добре, гаряченьке полум’я може їх підстьобнути й шпарко вигнати з труби. І нічого тут такого немає, панове, бо як вони, бува, часом і застрянуть у димарі – досить їм п’ятки підсмажити, і вони тобі прожогом на дах вискочать.
Пана в білому жилеті, здавалось, дуже розсмішило це пояснення, але гострий погляд містера Лімбкінса обірвав його веселий настрій. Рада кілька хвиль обговорювала між собою справу, але так тихо, що можна було розібрати лише окремі слова: «зменшити видатки», «хороше надрукувати в справозданні» тощо, але й ці слова можна було розібрати лише завдяки тому, що їх повторювано дуже часто й з великим притиском.
Нарешті перешепти скінчилися. Члени Ради урочисто посідали на свої місця, і містер Лімбкінс промовив:
– Ми обміркували вашу пропозицію, але не узглядняємо її.
– Рішуче, – додав пан у білому жилеті.
– Остаточно, – ствердили інші члени.
За Гемфільдом ходила слава, що він загнав на той світ кількох хлопчиків-коминотрусів, і тому йому спало на думку, чи не з цієї незначної причини зґедзкалася часом Рада й не пристає тому на його пропозицію.
