суддя, міцніше насовуючи окуляри на перенісся й шукаючи очима каламаря.
Це була рішуча хвилина в житті Олівера. Якби каламар стояв там, де думав суддя, він був би встромив в нього своє перо, підписав угоду і Гемфільд заволодів би Олівером. А що каламар стояв перед самим його носом, то суддя, звичайно, як це завше водиться, не міг його знайти, і раптом його неуважний погляд упав просто перед себе на Оліверове бліде, залякане обличчя: дарма щипав хлопчика нишком Бембль і таращив на нього очі, хлопчик дивився на свого майбутнього патрона з таким яскравим жахом, що навіть підсліпуватий суддя не міг не спостерегти цього. Старенький відклав перо і перевів погляд з Олівера на містера Лімбкінса, що в цей момент лагідно й непричетно (мовляв, моя хата з краю) саме нюхав собі табаку.
– Моя дитинко, – мовив ласкаво старий пан, перехиляючись через кафедру до Олівера, що аж здригнувся від цих слів (та воно було й не диво: незвичайні звуки нас завжди трохи лякають, а він ніколи ж не чув доброго слова). – Ти якийсь блідий, дитинко моя, і стурбований. Скажи мені, в чому річ?
– Відійдіть-но трохи далі від нього, стороже, – наказав другий суддя, відкладаючи газету і з цікавістю перехиляючись наперед. – Та, ну бо, дитино, скажи нам, у чому річ? Не бійся!
Олівер упав навколішки, стиснув руки й почав благати не своїм голосом, щоб його знов замкнули до темної кімнати, щоб його заморили голодом, лупцювали, били, катували – все що завгодно, тільки щоб не віддавали в лапи цього страшного чоловіка.
– Господи! – скрикнув містер Бембль, здіймаючи красномовно руки й очі до неба. – Господи! З усіх дводушних і лицемірних сиріт, яких я бачив на своєму віку, ти, Олівере, найбезсоромніший, най…
– Зав’яжіть язика, стороже, – не дав докінчити Бемблеві цього складного прикметника другий дідусь.
– Даруйте, ваша мосць, – перепитав містер Бембль, не ймучи віри своїм власним вухам. – Ваша мосць говорили до мене?
– Так, до вас! Зав’яжіть язика.
Містер Бембль скам’янів. Як! Йому, парафіальному сторожеві, кажуть зав’язати язика? Пробі! Та це ж моральна революція! Старий пан у черепахових окулярах глянув на свого колегу, що на знак згоди хитнув головою.
– Ми відмовляємося ухвалити цю угоду, – мовив старенький, відсовуючи пергамент.
– Я сподіваюся, я сподіваюся, – промимрив містер Лімбкінс, – я сподіваюся, що панове судді не подумають на підставі нічим не доведеного свідчення дитини, що… що… парафіальна адміністрація… чимсь… завинила…
– Суддів постановлено не на те, щоб критикувати поведінку Парафіальної Ради, – гостро відповів другий суддя. – Відведіть хлопчика назад до Притулку й поводьтеся з ним по-людськи. Він цього, здається, потребує.
Увечері пан у білому жилеті рішуче запевняв, що Олівера не те що повісять, а до того ще й вительбушать і почвертують. Містер Бембль зловісно й таємничо хитав головою і висловив бажання, щоб хлопець іще вернувся на праведну путь, на що містер Гемфільд відповів, що він бажає, щоб хлопець вернувся до його рук, і, хоча погляди
