б пак не вивітритись, – згодився трунар, улесливо всміхаючись, щоб утишити гнів обуреного парафіального урядовця.
Містер Бембль скинув свого трикутного капелюха, вийняв з нього хустку, обтер піт, що рясно виступив йому на чоло від гарячого вибуху, знов насадив капелюха на голову й звернувся до трунаря вже спокійнішим тоном:
– Ну, а як же з хлопцем?
– О! – відповів трунар. – Хто-хто, а ви ж, містере Бембль, мусите знати, скільки грошей я докладаю на бідних.
– Гм! – буркнув містер Бембль. – То що ж?
– То, значить, я собі міркую: як я докладаю на них так багато, то чи ж не маю я права й від них вимагати якомога більше: тому цього хлопця до себе я хочу взяти.
Утішений містер Бембль схопив трунаря під руку й потяг його до Притулку. Містер Соуерберрі потишкувався з Радою в кімнаті засідань, і за п’ять хвилин було вирішено, що Олівер переходить до нього того ж вечора «на спробу»; стосовно парафіальних вихованців ці слова мали визначати, що коли хазяїн переконається, що з хлопця можна видушити багато зиску, не затрачаючи на нього забагато харчів, то він дістає його в свої руки на довгі, довгі роки й може з ним робити, що йому заманеться.
Того ж вечора Олівера привели перед «панів добродіїв», і повідомили його, що він піде негайно за учня до трунаря, і загрозили, що коли він забере собі в голову нарікати на це або повернеться назад до Притулку, то його негайно відішлють у море, де він утопиться або дістане ломом по черепу. Але хлопчик поставився цілком байдуже до всіх цих перспектив, і всі члени Ради одноголосно назвали його зачерствілим негідником і наказали містерові Бемблю негайно відвести його куди слід.
Хоча цілком природньо, що кому ж, як не Раді, було обурюватися такою нечутливістю людської душі – цього разу вона помилилася: насправді річ була не в тому; чутливості Оліверові не бракувало, навпаки, він був занадто чутливий (і навіть ризикував обернутися на затуканого, загрубілого блазня від усього того лиха, що зазнав за молодих літ); він мовчки прослухав новину про своє нове призначення, немовби це не до нього й говорилося, і тільки нижче насунув на очі кашкета, мовчки узяв свій легкий багаж – невеличкий пакунок, загорнутий у коричневу бібулу, причепився до рукава містера Бембля і мовчки пішов за велебним служником парафії на нові муки й злигодні.
Якийсь час містер Бембль тягнув Олівера за собою й не розмовляв, виступав він дуже рівно і мав звичку нести голову дуже високо. Дмухав холодний вітер, і Олівер безпорадно плутався в полах його сурдута, що розліталися в різні боки, виставляючи дуже ефектно на показ його жилет з вилогами та темні плисові штани. Надійшовши до самої майстерні трунаря, містер Бембль зволів глянути вниз на хлопця, щоб подивитися, чи в доброму стані з’явиться він перед очі свого нового пана й господаря.
– Олівере! – мовив містер Бембль, як і належало, авторитетно-поблажливим тоном.
– Так, сер, – стиха тремтливим голосом озвався Олівер.
– Відсунь з лоба картуза й тримай вище голову.
Олівер
